Його останній уклін [65]
Була дев’ята година вечора другого серпня — найжахливішого серпня в історії людства. Здавалося, на землю, що потонула в гріхах, уже впала Божа кара — панувала страхітлива мовчанка, й задушливе, нерухоме повітря було сповнене похмурого передчуття. Сонце давно вже сіло, проте далеко на заході, біля самісінького обрію, червоніла, мов свіжа рана, кривава смуга. В небі яскраво мерехтіли зірки, а внизу, в бухті, поблискували корабельні вогні. На садовій стежці, біля кам’яної огорожі, стояли й розмовляли двоє німців, за спинами яких виднів довгий приземкуватий будинок зі шпилями; німці дивилися вниз, на широкий берег біля підніжжя величного крейдяного бескету, на який чотири роки тому злетів фон Борк — один із співрозмовників. Говорили вони тихо, потаємно, прихиливши голови один до одного. Запалені кінчики їхніх сигар знизу видавались вогненними очима якогось демона, що визирав з темряви.
Цікава людина цей фон Борк — серед інших відданих кайзерові агентів другого такого немає. Саме завдяки його талантам йому вперше доручили "англійську місію" — найвідповідальнішу з усіх, і з тієї миті, коли він узявся до її виконання, ці таланти проявлялися все яскравіше, про що знали хіба з півдюжини людей у світі. Одним з них і був його теперішній співрозмовник — барон фон Герлінґ, перший секретар посольства, чий величезний, у сто кінських сил, "Бенц" перегородив собою сільський путівець, очікуючи, коли треба буде відвозити господаря назад до Лондона.
— Судячи з того, як розгортаються події, наприкінці тижня ви вже, напевно, перебуватимете в Берліні, — мовив секретар. — Ви будете вражені прийомом, який для вас там готують, любий мій фон Борку. Мені відомо, як високо цінують у найвищих колах вашу тутешню діяльність.
Він був солідний чоловік, цей секретар, — рослявий, широкоплечий, — говорив поважно і з притиском, що слугувало йому найголовнішим козирем у політичній кар’єрі.
Фон Борк засміявся.
— Їх неважко дурити, — зауважив він. — Більших простаків навіть уявити собі важко.
— Не знаю, — замислено промовив його співрозмовник. — Є в них одна дивна риса, про яку слід пам’ятати. Саме оця зовнішня простакуватість — пастка для іноземця. На перший погляд це надзвичайно лагідні люди. Але з часом натрапляєш на щось тверде, рішуче, і вже відчуваєш, що то межа; до цього треба приноровлюватись. Наприклад, вони мають свої, лише їм притаманні, звички.
— Тобто "гарний тон" і таке інше? — Фон Борк зітхнув, як людина, що багато терпіла від того.
— Я маю на увазі оце британське поводження з людьми, в усіх його проявах. Як приклад можу згадати випадок зі свого минулого, коли я припустився найгіршої помилки, — я можу дозволити собі говорити про свої помилки, бо ви чудово знаєте мою роботу і всі мої успіхи. Це було, коли я вперше приїхав сюди. Мене запросили провести суботу й неділю на віллі одного з міністрів. Розмови там велися вкрай необережні.
Фон Борк кивнув.
— Я бував там, — сухо сказав він.
— Звичайно. Я, природно, послав ці відомості до Берліна. На жаль, наш добряга канцлер трохи гарячкує в подібних справах — докинув кілька зауважень, які свідчили, що він знає, про що саме велися розмови. Звідти нитка потяглася просто до мене. Ви навіть гадки не маєте, як це мені зашкодило. Куди й поділася лагідність наших господарів-англійців, далебі! Два роки знадобилося, щоб усе це вгамувати. Ось ви, вдаючи з себе спортсмена...
— Ні, ні, я нікого не вдаю. Вдавати — це щось штучне. А в мене все цілком природне. Я вроджений спортсмен. Я люблю спорт.
— Що ж, це лише на користь вашій праці. Ви плаваєте на яхтах, полюєте, граєте в поло, в будь-які ігри, ваш четверик коней бере призи в Олімпії. Я навіть чув, що ви боксуєте з молодими офіцерами. А які результати? Ніхто не сприймає вас серйозно. Ви "старий добрий спортсмен", "гарний, як на німця, чолов’яга", випивайло, завсідник нічних клубів, безжурний і веселий молодик. І водночас цей ваш затишний сільський будиночок — джерело половини всіх нещасть Англії, а хазяїн-спортсмен — найспритніший таємний агент у Європі. Ви геній, любий мій фон Борку, геній!
— Ви лестите мені, бароне. Хоч я справді можу сказати, що недаремно провів чотири роки в цій країні. Я ніколи не показував вам своєї маленької скарбниці? Може, зайдімо ненадовго до будинку?
Двері кабінету виходили на самісіньку терасу. Фон Борк штовхнув їх, пройшов уперед і клацнув електричним вимикачем. Потім зачинив двері за солідною постаттю барона, що йшов слідом, і обережно затулив ґратчасте вікно важкою портьєрою. Лише після того він повернув до гостя своє засмагле, з орлиними рисами обличчя.
— Частину моїх паперів уже відіслано, — мовив він. — Найменш важливі взяла з собою дружина, коли виїжджала вчора зі слугами до Флісинґена. Сподіваюся, що охорону всього іншого візьме на себе посольство.
— Ваше ім’я вже занесено до реєстру особового складу. Все пройде якнайлегше, без жодних труднощів ані щодо вас, ані щодо ваших речей. Звичайно, нам, можливо, й не треба буде виїжджати, якщо Англія залишить Францію на її власний розсуд. Нам достеменно відомо, що ніякого договору між ними немає.
— А Бельгія?
— З Бельгією так само.
Фон Борк хитнув головою:
— Навряд. Із нею договір, безперечно, є. Такої ганьби вони довіку не здихаються.
— В усякому разі, ми матимемо короткий перепочинок.
— Але честь країни...
— Любий мій сер, ми живемо в практичну добу. Честь — поняття середньовічне. До того ж, Англія ще не готова. Це незбагненна річ, але навіть збільшення нашого військового податку до п’ятдесяти мільйонів, мета якого так само зрозуміла, ніби ми оголосили про це на першій сторінці "Таймса", не пробудило цих людей від їхньої дрімоти. Вряди-годи про це хтось запитує. Мій обов’язок — відповідати на ці питання. Вряди-годи спалахує невдоволення. Мій обов’язок — заспокоювати їх. Але щодо найголовнішого — запасів спорядження, заходів проти нападу підводних човнів, виробництва вибухових речовин, — тут ще немає готовності. То як же Англія може вступити в гру, а надто тепер, коли ми заварили таку пекельну кашу з громадянської війни в Ірландії, коли фурії-суфражистки[66] розбивають вікна, та й узагалі діється бозна-що, щоб привернути її увагу до внутрішніх справ?