— Читай…
Дядько розгорнув газету, повів пальцем по колонці лотерейної таблиці.
— 00173 — автомашина "Москвич".
— "Москвич"… — ніжно повторила за дядьком тітка Дора.
— 021845 — цільнометалевий гараж.
— Гараж… Гараж у нас є, гараж продамо за півтори ціни, півтори дадуть, а півтори ціни — це…
Вона глипнула на дядька замріяними очима і сердито обірвала себе:
— Далі читай!
— 045285 — автомашина "Москвич".
Тої ж миті тітчина душа, схожа на сірого напиндюреного горобця, випурхнула з її грудей, і дядько Денис ледве впіймав ту душу під червоним абажуром, сплеснувши в долоні, буцім полював на міль. А тітка Дора белькотіла синіми губами: "Наша, наша…" і зомліла з великої радості та зворушення. Дядько Денис навернув тітчину душу назад, наче корову, що забрела в шкоду. Оклигавши, тітка Дора взялася дрібними хихичками:
— А вона ще мені каже: "Може б, ти забрала останню лотерею?" А вона ж не знала, що остання — щаслива, це мені ще циганка, в якої я торік ворожила, відкрила: "Бери останню, остання — виграшна". Я кажу: "Та візьму…" І ніби неохоче. 045285 — я на буфеті хімічним олівцем записала. Аж так воно вже велося, так було богом дано…
Вона підвелася, поважно, строго перейшла кімнату, а відтак — з синім лотерейним білетом на постаменті долонь, буцім з плащаницею, повернулася до столу. Дядько Денис сидів, неначе виліплений з глини, що вже давно висохла і потріскалася: торкни пальцем — розсиплеться в порох.
— Візьми, Михайлику: молодші очі — щасливіші… Мусило ж колись і нам усміхнутися!..
Вона повела очима, повними радісних сліз, на білий порожній покут ("Нема ні бога, ні чорта, ні святого духа, амінь, — зі злом казала тітка моїй матері, коли та приходила в Ирій з кошовками навпереваги і з випогодженим утихомиреним обличчям, — учені про те давно знають; це тільки у вас у Пакулі попу Савці досі троячки несуть…") — і раптом перехрестилася.
Розуміючи важливість покладеної на мене місії я узяв тремтячими пальцями лотерею та побрів між автомашин, холодильників, приймачів, піаніно, електробритв, капронових сорочок, моторолерів, велосипедів, моторних човнів, килимів, радіол, магнітофонів, мотоциклів — усе те принадливо, багатообіцяюче, заклично дзвеніло, бряжчало, пахкало синім димом, теленькало, вилискувало, грало веселковими барвами, наспівувало на різні голоси, але пурхало з-під моїх ніг, коли я наближався, і зависало віддаля звабливим видінням, наче кучеряволиций туман над болотом, що по з'яві сонця опадає в чагарища сірою мозклою мжичкою. Нарешті добрів я до щасливої тітчиної серії — 045285, стрибнув оком на номер лотереї — номер не сходився! Серце мені стрепенулося й провалилось до самісіньких п'ят, немов того дня, коли я вперше висмалив товстелезну цигарку із пакульського самосаду в шкільній вбиральні; я поклав очі на край газетної сторінки і прочитав жалібним, вибачливим голосом:
— На інші сто двадцять чотири номери цієї серії випали виграші по десять карбованців.
— Як?
— Номер не сходиться, тітко Доро…
Я не насмілювався підвести очей, почуваючись винним. А тітка перекинулася кішкою, пронизливо нявкнула і стрибнула на стіл, впившись кігтями у газетний лист. Писок тицьнувся в лотерею, а відтак, лоскотячи пишними вусами паперове поле, побіг по таблиці. Коли я наважився зирнути на тітку, вона вже сиділа на стільці у своїй звичайній подобі, тільки форми тіла її втратили чіткість, розпливлися по краю стола, буцім виліплені з тіста, яке підійшло та, піднявши віко діжі, перевалилося через вінця.
— Давай твої, Денисе.
Голос її був напродиво сухий і рівний.
— А ті, Дорочко, я ще вранці перевірив. Як на базар ходив, біля пошти газета висіла… На три номери сорочка не зійшлася, а так — нічого…
По розм'яклому обличчю тітки Дори покотилися, наче сльозинки, лискучі мідні копійчини і з рясним дзенькотом упали на підлогу. Дядько Денис шарпнувся під стіл — збирати, коли я ламким, буцім на екзамені з математики, голосом скокнув у крижану воду тітчиної немилості:
— Не в грошах щастя…
— А в чім щастя? — вкрадливим голосом перепитала тітка Дора, повертаючись до мене разом зі стільцем.
Я котився з гори на широчезних лижвах, що їм не було стриму:
— А щоб по правді жити, — крізь мій півнячий фальцет пробилася розсудливо-гірка материна говірка: — В чужий рот не зазирати, іншій людині ями не копати, добро людям робить, бо за добро добром і віддячують, а за зло — злом…
Дядько Денис моргав до мене, аж вітер ходив по кімнаті і шарудів газетою, але я не зважав на засторогу: почувався вправі сказати все, що думав, аби тітка не горювала за невиграною автомашиною, не побивалася за грошима, які незабаром — при комунізмі — зовсім не будуть потрібні.
— То все вчителі… — примирливо мовив дядько Денис, з усіх сил запобігаючи громові. — їм за їхні байки гроші платять.
По моїх словах тітка декілька хвилин не дихала, мінячися з обличчя, немов світлофор на перехресті, і в кімнаті ставало то червоно, то зелено, то синьо; по тому хапнула повітря, втягши у себе мармуровий чорнильний прилад, якого дядько притарганив з водоконтори на минулорічний тітчин день народження, та сім порцелянових слоників з етажерки, і вибухнула. Вибухнувши, тітка Дора розлетілася сотні на три маленьких, мов гумові ляльки, тіток Дор, що повсідалися на підвіконнях, дивані, етажерці і дзеркалі, на лутках дверей, на абажурі, що загойдався під ними, сіючи увсібіч мерехтливі тривожні тіні, і заволали, зарепетували, загримали до мене та дядька в один голос:
— А жертимеш що, як тітка Дора завтра не вкраде? Мерзлу гарбузу будеш гризти, яку мати сьогодні привезла? Чи святим духом житимеш, наче ота яга за стіною?
Проте я був упертий, буцім корова Манька, і правив своєї:
— Тепер ще воно мо' й так, гроші потрібні, але й тепер гроші — не головне в житті. Головне — чиста совість і щоб роботу любити…
— Коли такий розумний, діждешся ранку — бери ноги на плечі й шкандибай на Пакуль свою дурну матку учить, як по правді жити. Вона в тебе теж на язик така руча, що з хати й миші давно порозбігалися…
У цей мент дядько Денис, що вже давно бабрався в кишені макінтоша, сипонув на стіл жменю мідяків, вхопив скатертину за краї і забрязкотів дрібнотою. Триста тіток Дор, буцім горобці на просо, сипонули зі стін та підвіконь на звабливий дзенькіт, збилися в клубок, наче бджолиний рій, і знову породили тітку Дору в її щоденній подобі. Вивинувшись із скатертини, вона вхопилася обіруч за голову і побігла довкола столу, пошепки, аби не вчули старі Солом'яники за стіною, голосячи: