Несподіваний випадок розв'язав мої сумніви. Баба, розвішуючи білизну на горищі, знайшла стару корзину, повну трісок, сміття та книг. Увесь дім знав мою охоту до читання.— Ключниця моя, у той саме час, як я сидів за моїм зошитом, гриз перо й думав про спробу написати сільські проповіді, урочисто втягла корзинку до моєї кімнати, радісно вигукуючи: "книги! книги!" — Книги! — проказав я захоплено і кинувся до корзинки. Справді, я побачив цілу купу книг в зелених і синіх паперових палітурках,— це була збірка старих календарів.— Від цього відкриття захоплення моє охололо, а проте я був радий з несподіваної знахідки, все ж це були книги, і я щедро нагородив старанність прачки срібним полтиником. Залишившись на самоті, я почав розглядати свої календарі, і скоро моя увага була сильно ними зайнята. Вони складали безперервний ланцюг років від 1744 до 1799, тобто рівно 55 літ. Сині аркуші паперу, звичайно вклеювані в календарі, були всі списані старовинним почерком. Кинувши погляд на ці рядки, з подивом побачив я, що вони містили не тільки записи про погоду й господарські рахунки, але також і відомості короткі історичні щодо села Горюхіна. Не гаючись взявся я розбирати дорогоцінні ці записки і незабаром знайшов, що вони являли повну історію моєї вотчини протягом майже цілого століття в найстрогішому хронологічному порядку. Крім того вони містили невичерпний запас економічних, статистичних, метеорологічних та інших учених спостережень. Відтоді вивчення цих записок зайняло мене цілком — бо побачив я можливість добути в них розповідь послідовну, цікаву і повчальну.— Ознайомившись докладно з дорогоцінними цими пам'ятками, я почав шукати нових джерел Історії села Горюхіна.— І невдовзі численність їх здивувала мене. Присвятивши цілих шість місяців на попереднє вивчення, нарешті взявся я до давно жаданої праці — і з божою допомогою завершив ту працю цього листопада 3 дня 1827 року.
Нині, як і котрийсь до мене подібний історик, що його імені я не пам'ятаю, закінчивши свій трудний подвиг, кладу перо і з сумом іду до мого саду роздумувати про те, що мною зроблено. Здається й мені, що, написавши Історію Горюхіна, я вже не потрібний світові, що обов'язок виконано і що час мені одпочити!
Тут додаю список джерел, що прислужилися мені до написання Історії Горюхіна:
І. Збірка старовинних календарів. 54 частини. Перші 20 частин списано старовинним почерком з титлами. Літопис цей написав прадід мій Андрій Степанович Бєлкін. Він відзначається ясністю й короткістю стилю: наприклад: 4 травня. Сніг. Тришка за грубість битий. 6 — корова бура здохла. Сенька за пияцтво битий. 8 — погода ясна. 9 — дощ і сніг. Тришка битий по погоді. 11 — погода ясна. Пороша. Заполював 3 зайців, і таке інше, без ніяких роздумів...—. Решта 35 частин писані різними почерками, здебільшого так званими лавочницькими, з титлами й без титлів, взагалі плідно, нескладно і без додержання правопису. Де-не-де помітно жіночу руку. У цей відділ входять записки діда мого Івана Андрійовича Бєлкіна, і бабусі моєї, а його дружини Євпраксії Олексіївни — також і прикажчика Горбовицького.
2. Літопис горюхінського дячка. Цей цікавий рукопис одшукав я у мого попа, одруженого з дочкою літописця. Перші сторінки було видрано й ужито дітьми священика на так звані змії. Один із таких упав посеред мого подвір'я. Я підняв його й хотів був оддати дітям, та помітив, що він був списаний. З перших рядків я побачив, що змія було складено з літопису, і на щастя встиг урятувати решту. Літопис цей, набутий мною за чверть вівса, відзначається глибокодумством і красномовністю надзвичайною.
3. Усні перекази. — Я не нехтував ніякими відомостями. А особливо зобов'язаний Аграфені Трифоновій, матері Авдія старости, що була (кажуть) коханкою прикажчика Горбовицького.
4. Ревізькі реєстри, з примітками попередніх старостів j (рахівничі й видаткові книги) щодо моральності й стану селян.
Країна, іменем столиці своєї Горюхіним звана, займає на земній кулі більш як 240 десятин. Число жителів сягає до 63 душ. На півночі вона межує з селами Дериуховим та Перкуховим, мешканці якого бідні, виснажені й малорослі, а горді володарі захоплені войовничими вправами — заячим полюванням. На південь ріка Сивка відділяє її від володінь Карачівських вільних хліборобів — сусідів неспокійних, відомих буйною жорстокістю нравів. На захід облягають її квітучі лани Захар'їнські, що благоденствують під владою мудрих і освічених поміщиків. На схід — прилягає вона до диких, незаселених місць, до непрохідного болота, де росте сама клюква, де лунає тільки одноманітне жаб'яче кумкання і де забобонні перекази гадають, що там перебуває якийсь біс.
NЗ. Це болото й зветься Бісівським. Розповідають, ніби одна дурненька пастушка стерегла стадо свиней недалечко від цього глухого місця. Вона завагітніла і ніяк не могла задовільно пояснити цього випадку. Глас народний визнав винуватим болотяного біса,— але ця казка не варта уваги історика, і після Нібура непростиме було б тому пірити.
З давньої давнини Горюхіно славилося своєю родючістю і розкішним кліматом. Жито, овес, ячмінь і гречка родять на тучних його нивах. Березовий гай і ялиновий ліс дають жителям дерево та сушняк на будівлю і огрівання житла. Нема недостачі в горіхах, клюкві, брусниці й чорниці. Гриби ростуть в надзвичайній кількості; смажені в сметані вони є приємна, хоч і нездорова їжа. Ставок повний карасів, а в річні Сивці водяться щуки й миньки.
Жителі Горюхіна здебільшого на зріст середні, складу кріпкого і мужнього, очі в них сірі, волосся русяве або руде. Жінки відзначаються носами, піднятими трохи вгору, випнутими вилицями і огрядністю.
N3. Баба здоровенна, такий вислів трапляється часто в примітках старост до Ревізьких реєстрів. Чоловіки добронравні, працьовиті (особливо на власній ниві), хоробрі, войовничі: багато з них ходять один на ведмедя і славляться в околиці кулачними бійцями; всі взагалі схильні до почуттєвої насолоди пияцтва. Жінки, крім хатньої роботи, поділяють із чоловіками більшу частину їхньої праці; і не поступляться перед ними у відвазі, мало яка з них боїться старост. Вони складають міцну громадську охорону, що невсипно пильнує на панському подвір'ї, і прозиваються копейщицями (від словенського слова копье). Головний обов’язок копейщиць — якнайчастіше бити каменем у чавунну дошку і тим лякати злочинні заміри. Вони такі ж цнотливі, як і прекрасні; на замахи зухвалого відповідають суворо й виразно.