— Але що люди скажуть?
— Вони не ченці. Та ще, як сама знаєш, поміж ними є чимало й таких, що нових свят не святкують, старих богів у серцях носять.
— Та справа князів добрий приклад давати.
— Приклад хоробрості я їм даю. Я ж меч, не хрест при боці ношу.
— Хрест малий, та сила його велика.
— Так ченці кажуть. Я й їм не перечу, але ж хрестом я не воюю.
— Боюсь, щоб колись не каявся, що на Великдень на бій пішов.
— Щоб більшого гріха не мати... — сказав князь і зітхнув.
Він пригадав собі, як-то він колись город Глібів, той, що коло Переяслава, "на щит брав"23, як дітей від батьків відривав, жінок від чоловіків... Скільки сліз тоді з невинних очей полилося, скільки важких прокльонів на його голову впало! Живі мертвим завидували, а мертві Богові дякували, що не дав їм такої страхітної хвилини дожити. Сам він не знає, чого тоді так жорстоко обійшовся з безталанним Глібовим городом. Але крик убиваних глібівців, їх несамовиті зойки ще й тепер не раз серед нічної тишини чує. їх прокльони давлять його гірш каменя, жорстоко давлять. Вже й на Боже давав, і сповідався, та гріха цього з душі позбутися не може. Каяття боїться. Так тоді, може, й ліпше жінки послухати, перед святами не йти, щоб до старих гріхів нового не придати.
— Хай буде, як ти собі бажаєш, — сказав, пригортаючи до грудей дружину. — Відсвяткуємо Великдень, а по святах у дорогу. Дон нас кличе! — 1 задумався. — Боюся тільки, щоб запізно не відгукнулися на це гасло...
— Запізно? Ще ж наша молодь веснянок не відспівала. Взимі ніхто в степ не пускається, сухою тирсою коней не нагодуєш.
— Але ж коли сонце траву спалить, то теж не буде чим годувати. А воно, ти дивись, як гріє.
Сонце дійсно припікало, як у літі. Трава буяла. Дерева зеленіли.
— Таких спек, — журився князь, — такою ранньою весною я ще відколи живу не тямлю. Та ти заспокойся! Сказав, то й після свят піду. Можеш челяді сказати, щоб паску готовили.
Княгиня заспокоїлася. А Ігор на всі сторони світу би-ричів і отроків порозсилав, щоб бояри збиралися, бо зараз після Великодня виступають у похід. Кому до Новгорода близько, хай у Новгород приходить, а ті, що дальше, можуть до князя по дорозі приставати.
*
Свята були не такі, як звичайно. Не радувався народ, а сумував, що князь знов людей на війну кличе. Жінки нарікали, що їх чоловіки підуть. "Ой, уже нам лад24 наших ані мислями змислити, ані думкою здумати, ні очима нашими оглядати", — мов за вмерлими, причитували й голосили. "Кажете, що срібла й золота нам із війни принесете; а ми не діти, щоб сріблом побренькувати й золотом 4>атись: ви нам від срібла й золота дорожчі. Де такі багатства, щоб нам ваші голови буйні стали, де радості, щоб нас ізвеселили, де слова, щоб нас уговорили?"
Молодий співець Данило бував у церкві, ходив по майдані, сам наче до всього байдужий, а тим часом кожне слово вухом хапав і в пам'яті ховав. Відчував кривду, що простому народові діялася. Брала його досада, що князі, чи вельможі, своїми крамолами кривду цю ще дошкульнішою робили. Вогнем і мечем граються, а не бачать, які чорні хмари з усіх сторін на землю нашу насувають. Тут треба б князям як один муж стати, треба б народ підняти, щоб степову сарану гень далеко, за Урал, відперти. А вони? Кожний зокрема слухає, притакує, зітхає, до вини признається, в груди себе б'є, а як зберуться докупи, до очей один одному скаче, за меч хапає. Відважні вони, хоробрі, це правда. Але ж нікому з цього користі немає, вони своєї власної користі шукають, про загальне добро їм байдуже...
"Та чи буде користь з теперішнього походу?" — питався себе Данило, вбираючи дротяну сорочку на шкіряний каптан. "Та чи буде, чи ні, — Дон нас кличе!" — сказав собі так, як сіверські князі казали. "Дон нас кличе!" — повторив собі й пішов попрощатися з княгинею.
Крізь відхилені двері побачив, як вона в своїй мо-лильні навколішках стояла. Перед нею ікона, перед іконою лампада горить, відблиски червоні на біле обличчя княгині кидає. Підіждав, аж скінчить молитву. Тоді ввійшов.
— Ідеш? — спитала.
— Йду, Ярославно. Усміхнулася усміхом теплої осені.
— По пісню йдеш, правда?
— Може, й по неї.
— Хай Бог буде з тобою, — і поцілувала брата в не ошоломлене ще чоло.
— Ігоря бачив?
— Він при полку, на майдані.
— Ходім!
Пустилися на майдан, але по дорозі стрінули Ігоря. Дітський25 ніс за ним гостроверхий лискучий шолом. Князь теж у шкіряному каптані, теж мав зверх нього дротяну сорочку. Очі його горіли.
— Я вже піших порушив, кінні теж стоять наготові. Княгиня жалісно подивилася на чоловіка, але жаль У
собі здушила.
— Добре, що спеки такої нема, як минулими днями, — сказала.
— Правда. Погода, мов у Бога вимолена.
— Дитята йде? — спитала.
— Нехай би спробував не піти.,. — сказав Ігор.
— А Двоєслов?
— 1 Двоєслов, і всі, що спершу не похочували. Передумали. Чують, що Ольговичі сильно тримаються, що бунтуватися небезпечно... Знаєш, із молодого Біловоло-да гарний вояка буде. Коли б ти бачила, як він своїх воїв провадив!
Княже обличчя сіяло.
— Біловолоди всі лицарського духу, — відповіла княгиня. — Воно й не диво. Який князь, такі його люди.
Підходили до княжого терему. На сходах ждав і старий дворецький, і покладник, і вірні тивуни княжі, і вся челядь. Зібралися, щоб попроїдати свого пана. Конюх підвів коня. Чорного, широкогрудого, кріпкого крижа. Який-будь Ігоря у зброї не двигнув би.
— На перемогу, на перемогу, мій карий, — промовив князь до свойого коня. Підвели і другого, як голуб сизого, для Данила. — Сідаймо! — сказав top і вхопив княгиню у свої кріпкі обійми.
Насилу вирвався від неї.
— Прощай, княгине! — сказав, щоб усі люди чули. — Не сумуй, а кріпкою рукою тримай Новгород і всю мою землю, поки не вернуся. А ви, — звернувся до челяді й міщан, — ви княгиню слухайте, як мене самого. І не дайте їй зробити кривду.
Притримали стремена, скочив, як юнак, і торкнув закаблуком коня. Данило скочив на свого голуба. Коні рушили з місця.
Зі сходів видко було, як попри замок проїздили кінні стрільці з луками й туго набитими сагайдаками; із сагайдаків стриміли пера при стрілах. Княгиня чула тупіт коней, чула, як сагайдаки об плечі стрільців ударяють, як Пера шумлять.