На другий день вранці прийшов я до Марії Іванівни. Я розповів їй про своє вирішення. Вона визнала його благорозумним і зразу зо мною погодилась. Загін Зуріна повинен був виступити з міста того ж дня. Нічого було зволікати. Я тут же і попрощався з Марією Іванівною, доручивши її Савельїчу і давши їй листа до моїх батьків. Марія Іванівна заплакала. "Прощайте, Петре Андрійовичу! — сказала вона тихим голосом.— Чи доведеться нам побачитися чи ні, бог тільки це знає; та повік не забуду вас; до могили ти один зостанешся в моїм серці". Я нічого не міг відповідати. Люди нас оточували. Я не хотів при них віддаватися почуттям, які мене хвилювали. Нарешті вона поїхала. Я повернувся до Зуріна, сумний і мовчазний. Він хотів мене розвеселити; я думав себе розважити: ми провели день шумливо і буйно і ввечері виступили в похід.
Це було наприкінці лютого. Зима, що утрудняла дії, минала, і наші генерали готувалися до дружної взаємодії. Пугачов все ще стояв під Оренбургом. Тимчасом навколо нього загони з’єднувалися і з усіх боків наближалися до злочинницького гнізда. Повсталі села, побачивши наше військо, підкорялися; зграї розбійників скрізь тікали від нас, і все передвіщало швидке й благополучне закінчення. Незабаром князь Голіцин, під кріпостю Татіщевою, розбив Пугачова, розігнав його юрми, визволив Оренбург, і, здавалося, завдав бунту останнього і вирішального удару. Зурін був у той час відряджений проти зграї повсталих башкирців, які порозбігалися раніше, ніж ми їх побачили. Весна взяла нас в облогу в татарському сільці. Річки розлилися, і дороги стали непрохідні. Ми заспокоювали себе в нашій бездіяльності думкою про швидке припинення нудної і дріб'язкової війни з розбійниками і дикунами.
Та Пугачов не був пійманий. Він з'явився на Сибірських, заводах, зібрав там нові зграї і знову почав лиходіяти. Чутки про його успіхи знову поширилися. Ми довідалися про зруйнування Сибірських кріпостей. Незабаром звістка про взяття Казані і про похід самозванця на Москву стривожила начальників військ, що безтурботно дрімали в надії на безсилля мерзенного бунтівника. Зурін дістав наказ переправитися через Волгу .
Не буду описувати нашого походу і закінчення війни. Скажу коротко, що бідування доходило до краю. Ми проходили через селища, спустошені бунтівниками, і мимоволі відбирали у бідних жителів те, що встигли вони врятувати. Правління було всюди припинене: поміщики ховалися по лісах. Зграї розбійників бешкетували скрізь; начальники окремих загонів самовільно карали й милували; стан всього широкого краю, де лютувала пожежа, був жахливий... Не доведи господи бачити російський бунт, безглуздий і безпощадний!
Пугачов тікав, переслідуваний Іваном Івановичем Міхельсоном. Незабаром дізналися ми, що його остаточно розбито. Нарешті Зурін одержав повідомлення про захоплення самозванця, а разом з тим і наказ зупинитися. Війна була закінчена. Нарешті можна було їхати до моїх батьків! Думка їх обійняти, побачити Марію Іванівну, від якої я не мав ніяких звісток, викликала у мене захват. Я стрибав, як дитина. Зурін сміявся і казав, знизуючи плечима: "Ні, тобі не минути лиха! Одружишся — ні за що пропадеш!"
Тимчасом дивне почуття отруювало мою радість: думка про лиходія, забризканого кров'ю стількох безневинних жертв, та про кару, яка на нього чекала, тривожила мене мимоволі: "Ємелю, Ємелю!—думав я з досадою,— чому не наткнувся ти на штик або не потрапив під картеч? Кращого нічого не міг би ти придумати". Що накажете робити? Думка про нього нерозлучна була в мене з думкою про пощаду, яку він дав мені в одну із найжахливіших хвилин його життя, і про визволення моєї нареченої з рук мерзенного Швабріна.
Зурін дав мені відпуск. Через кілька днів мав я знову опинитися в моїй сім'ї, побачити знову мою Марію Іванівну... Раптом несподівана гроза мене вразила.
В день, призначений для виїзду, в саму ту хвилину, коли готувався я рушити в дорогу, Зурін увійшов до мене в хату, тримаючи в руках папір, з виразом надзвичайно заклопотаним. Щось кольнуло мене в серце. Я злякався, сам не знаючи чого. Він вислав мого денщика і сказав, що має до мене діло.— Що таке? — спитав я з неспокоєм.—"Маленька неприємність,— відповів він, подаючи мені папір.— Прочитай, що зараз я одержав". Я став його читати: це був секретний наказ до всіх окремих начальників арештувати мене, де б не попався, і негайно відправити під караулом у Казань в Слідчу Комісію, засновану в справі Пугачова.
Папір мало не випав з моїх рук. "Робити нічого! — сказав Зурін.— Обов'язок мій коритися наказу. Мабуть, чутка про твої товариські подорожі з Пугачовим якось та дійшла до уряду. Сподіваюся, що справа не буде мати ніяких наслідків і що ти виправдаєшся перед комісією. Не сумуй і рушай". Совість моя була чиста; я суду не боявся; але думка відстрочити хвилину солодкого побачення, може, на кілька ще місяців—страхала мене. Візок був готовий. Зурін по-дружньому зі мною попрощався. Мене посадили у візок. Зі мною сіли два гусари з шаблями наголо, і я поїхав по великій дорозі.
КАПІТАНСЬКА ДОЧКА
РОЗДІЛ XIV
СУД
Слава людська —
Хвиля морська.
Прислів'я.
Я був певен, що виною всьому був самовільний від'їзд з Оренбурга. Я легко міг виправдатися: наїзництво не тільки ніколи не було заборонене, але ще всіма силами було підтримуване. Я міг бути обвинувачений в надмірній запальності, а не в непослуху. Але приятельські стосунки мої з Пугачовим могли бути доведені безліччю свідків і повинні були здаватися принаймні дуже підозрілими. Всю дорогу думав я про допит, який на мене чекав, обмірковував свої відповіді, і вирішив перед судом розказати щиру правду, вважаючи цей спосіб виправдання за найпростіший, а разом з тим і за найбільш надійний.
Я приїхав у Казань, спустошену й погорілу. По вулицях, на місці будинків, лежали купи вугілля і стирчали задимлені стіни без покрівель і вікон. Такий був слід, залишений Пугачовим! Мене привезли в кріпость, яка вціліла посеред згорілого міста. Гусари здали мене караульному офіцерові. Він звелів покликати коваля. Наділи мені на ноги ланцюг і закували його наглухо. Потім відвели мене в тюрму і залишили одного в тісній і темній конурці, з самими голими стінами і з віконечком, загородженим залізними ґратами.