За моїх і за мого батька часів не було вже тих дивних звичаїв. Розказував про них мій дідо, Михайло Глібо-вицький, коли я йшов здавати вступний іспит до гімназії. Слухалося цих оповідань, як якоїсь легенди із прадавнини, коли ще не було ні залізниць, ні телеграфів, коли люди замість на годинник дивилися на сонце на небі, коли
Тому відбувалося цс в церкві, бо вона була навпроти гімназії, кільканадцять кроків від неї, двері в двері. У церкві також дзвонили три чверті на восьму, щоби хлопці йшли на науку до гімназії.
Відзначаються (лат.) .— Ред.
ученик шостого класу перед п'ятаком знімав з голови шапку і... коли батькові не "тикалося", лиш казалося "ви".
1 не одно, що колись було й минуло в Бережанах, мерехтить нині в нашій пам'яті, як семибарвна веселка, як незабутня легенда, і не один із нас питається зітхаючи: "Як там тепер?"
ГІМНАЗІЯ У 80-тих РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ
Бережанський ратуш доволі великий одноповерховий прямокутник. На долині найвсілякіші крамниці, а на поверсі гімназія.
Та ще має ратуш вежу, на яких три поверхи високу, з годинником, що досить точно видзвонює години, і з хору-говкою на шоломі. Вежа струнка й непогана собою, тільки виростає вона прямо з бляшаного даху без окремої підстави, і тому немило вражає око, що привикло до деякої логіки в архітектурі.
У середині ратуша подвір'я. Невелике, але зате брудне. Ах, що там за бруд, того й описати годі!
А все ж таки і в тім подвір'ї крамниці та крамнички. Купці, не нашої віри, меткі, проворні, крикливі. Як якого селянина дістануть у свої руки, то будь він сам начальник громади із Шибалина або Лапшина, а не вийде на світ Божий, не добивши торгу.
Не раз там такий рейвах зчинився, такий луск та ляск долонь, що, гадав би ти, побилися й порізалися люди, а між тим це тільки Мошко "спустив шустку", а Гринько Коваль "докинув п'ятнадцять нових" і — погодилися. Гринько обтирав піт і ховав товар до кобелі, а Мошко пе-речислював гроші і приглядався, чи нема фальшивих.
Перелистовував я раз німецьку книжку на тему купецької психології. Дуже цікава була книжка, але гадаю, Що куди цікавішу можна би написати про психологію купців із бережанського ратушевого подвір'я. А матеріалу не бракло б, бо тих крамниць у чотирьох боках ратуша та в подвір'ї було, може, півсотки разом зі знаменитою, але то дійсно знаменитою м'ясарнею Москви. Пан Москва, заживний громадянин города Бережан, міг ставати до Конкурсу в Празі, Відні і де захочете, а скрізь його вироби дістали б перворядну нагороду. Об'ємистий, рум'яний, все усміхнений, у крамниці в білім фартуху, на місті в соліднім, короткім англезі, належав до тих бережанців, без яких, здавалося б, Бережани не були б Бережанами. І ми, бережанські гімназисти вісімдесятих років, були тієї самої гадки, бо скільки-то добрих булочок зі шинкою від Москви з'їлося на великій паузі, зокрема по першім. А зате, як болюче відчувався ароматичний подих, що залітав крізь відчинене вікно з його крамниці до класу тоді, як у кишені не було "ані грейцара".
Два довші боки бережанського ратушу мали по одинадцять вікон, а два коротші по сім, разом, коли не милюся, бо з мене марний математик, разом 36. Досить тоді світла вливалося в нашу гімназію, але й досить треба було свічок, якщо випало якесь надзвичайне "парадне свято" і прийшлося "робити ілюмінацію". Кожен клас освічував свої вікна, й ні один не хотів бути гіршим від других.
Але в самій гімназії ніякого освітлення не було, бо Бережани не мали ще тоді ні газу, ні електрики. Світилося декілька нафтових ламп на дерев'яних кривобедрих стовпах в ринку та по кращих вулицях, але й вони часто-густо гасли, бо вітер їх здував. Та це нікого не дивувало й не сердило. Справжній бережанець знав кожний камінь, і кожну яму на вулиці, і кожну баюру, а чужинці в Бережанах по ночах не волочилися. Самі ж Бережани найкраще виглядають при місячному світлі. Мені донині чомусь-то здається, що місяць ніде так не світить, як у Бережанах, і що ні один водопад так не шумить, як могутня каскада води на бережанських лотоках, і що ніде так фіалки не пахнуть і солов'ї так не співають, як...
Е-ет!.. Лишім це, ходім до гімназії, бо спізнимося, а до гімназії, відома річ, спізнятись не вільно.
Гімназія, як я до неї прийшов і перед та по мені, мала зали не по нинішніх приписах шкільної гігієни, а от так собі, щоби вмістилося сорок або й п'ятдесят хлопців. Тільки одна була більша. Нам тоді здавалося, що дуже велика, хоча й трохи занизька. Там відбувалися щонеділі в свята та перед Великоднем екзорти. Поверх двісті хлопців слухало їх, і в залі ставало так душно, що наймолодші не витримували й деякі мліли.
У тім залі влаштовувано також концерти, та про них згодом, як прийде на них черга.
У залах було так, як звичайо по школах. Покраяні ножиками лавки, катедри, одна-дві шафи й вішала на плащі. По стінах географічні карти й образи. Бідно, але чисто. Знати було дбайливе око доброго господаря її, директора. Здовж залів коридор з вікнами на отеє пахуче подвір'я. їх, мабуть, ніколи не відчиняли.
Коридор був не вузький і не широкий, такий, що чотирьох людей могло поруч себе пройти вигідно.
За часів Маркіяна Шашкевича сіни були вимощені цеглами, як по монастирях буває, пізніше вставлено дошки, мабуть, дубові.
Гімнастичного залу гімназія не мала, і вправи відбувалися вечорами (гімнастика була предметом надо-бов'язковим) по отсих коридорах. На кожнім закруті коптіла нафтова кухонна лампа, щоб знати було, куди повертатися та щоби собі хто голови не розбив. Можна собі уявити, який луск по цілім ринку лунав, коли сорок хлопців, або більше, маширувало по цім коридорі, вмисне вибиваючи такт чобітьми або черевиками зі здоровенними золями. А копоти такі знімалися, як літом на гостинці.
Гімнастики вчив германіст Васильковський. Але він приходив звичайно тільки на початок лекції, вправи провадили його асистенти, шостаки, хлопці старші, сильні в руках і ногах, а менше в головах. Але слухалося їх, як і самого професора, не тому, що вони могли поскаржити професорові, але більше тому, що в гімназії була традиційна пошана й послух для старших.