Світлу і темну сторону (нім.). — Ред.
677
Але зимою не було тут так гарно. Хату, мов у кожух, вбирали в грубу загату, бо без того годі було би перетрива-ти морози.
Чудовий квітник і довга стежка від хати до саду, обсаджена винничками, спочивали під білою скатерткою снігу. Як повіяли вітри з-над великого бережанського ставу, хата тріщала й постогнувала, неначе нарікала на свою старість. Тільки комин сидів на високій стрісі й пускав дим під небо.
Тихо й спокійно плило щоденно життя в пору-чинськім приходстві.
Восени й зимою батько щодня правив службу Божу, а по службі Божій ішов на поминки до котрогось із селян, де пересиджував на розмові аж до вечора. Село не мало школи, письменних людей можна було почислити на пальцях, загалом культура в тім глухім куті нагадувала XVII століття, тому-то батько вважав ті розмови на всілякі теми з нагоди поминок одним із кращих засобів освідо-млювання села. На каву приїздив чи приходив додому, бо кава на приходстві куди важніша навіть від обіду.
По каві короткий відпочинок, а коли засвітили лампу, являвся дяк Янчинський на господарську нараду й здавав звіт про все, що діялося в селі. Та ще він не вийшов, як приходили "люди", то найняти службу Божу, то до "отця духовного" за порадою, то прямо побалакати собі.
Батько був молодий, "працю над народом" уважав своїм святим обов'язком і не думав про те, як би то позбутися нецікавих гостей якнайскорше, лиш просив їх сідати й починав розмову.
Такий спокійний та одноманітний спосіб життя змінявся перед Різдвом.
Починалися святочні порядки. Білили стіни, лугом зливали підлоги й дерев'яні стелі, батько їхав до Бережан, буцімто по "справунки", а на ділі, щоби того всього не бачити. Це вже належало до мами.
Свята минали як сон, і то короткий сон, бо всього мали ми шість днів, вільних від шкільної науки. День перед Святвечором і день по святах ішли на їзду так, що на самі свята залишалося всього чотири дні. І що це чотири дні?
Ще ти не розглянувся добре по хаті й по обійстю, ще не насанкувався й не наковзався на потоці, а вже збирай свої манатки і вертайся, звідки приїхав. Ціла потіха, що за кілька днів Новий рік. Батькові іменини.
Було це в нас велике родинне свято. Приїздили сусіди й гості з Бережан, пані й панове, душ двадцять кілька. Де й як вони містилися в поручинській тісній хаті, в отсих трьох невеличких кімнатах — того я собі нині навіть уявити не можу. Але якось містилися а навіть знаходили ще й місце на столик до віста або тарока для старших панів, що без карт не знали забави. А раз, пригадую собі, бережанці привезли з собою гімназійну оркестру й молодь танцювала наперекір дідчій тісноті і на злість витоптаній підлозі, що, мабуть, пам'ятала ще ті часи, коли війська Хмельницького переходили під Зборів72. Гостинність розпирала стіни — та й годі.
Для мене на татових іменинах був один прикрий момент. Я мусив ще перед святами скласти коротке повінчу-вання, інструктор поправив його, вислухав, коли я навчився напам'ять, а в Поручині треба було знайти таку хвилину, коли батько був сам, і виголосити цей еляборат. Не раз цілу годину снувався я за батьком, як тінь, поки не припер його десь у кутку та не збувся цього конечного та нелегкого обов'язку. Потім уже й дихалося легше, тим більше, що гостей було багато, деякі мало коли й зустрічалися з собою й користали з нагоди, щоб набалакатися за всі часи, а на мене не звертали уваги, не казали декламувати "Белізарія" ані "Дай води, Аллаг, бо пропадаєм" і не задавали мені, як на діточу голову, досить важких питань. Бігав я з приказами від мами до кухні, а за кілька годин треба буде вертатися до Бережан, бо завтра школа, й це мене так тривожило, що все, чого я не торкнувся, з рук мені летіло, все одно, чи був це ніж, вилки чи склянка. Один такий поворот з батькових іменин, коли я був у гімназії, закінчився навіть досить трагічно.
Ще під час вечері зашився я поміж хутра на ліжку в передпокою і кріпко заснув. Гадав собі, що чей же не будуть розісланого хлопчиська насилу в мороз відвозити до Бережан, зачекають до завтра.
Та куди там! Дядько Кузеля із Звіринця, що приїхав був сам-один прегарними молодими кіньми, переконав Мого батька й маму, що найкраще буде, як я з ним поїду. Залубеньки на дві особи, нова бараниця, коні, як птахи, перелетять ті дві милі за одну годину. Збудили мене, й як я не просився, як не випрошувався, мусив одягнутися й їхати з дядьком. У залубеньках сиділо нас двох, а поміж нами торчала дубельтівка, бо дядько був лісничий і без рушниці в дорогу не пускався.
Коні дійсно як птахи перелетіли то дорогою, то оболоннями тих кілька кілометрів між Поручином і Гинови-чами. В Гиновичах треба було в'їхати в браму і попри ґуральню шульнуги на став, а тоді поперек ставу до Бережан.
До ґуральні з'їздилося з дуже прикрої гори. Ніч була ясна, й дядько нараз побачив, що брама була чомусь-то зачинена. Молодих коней годі було в половині гори в такім скорім бігу стримати, й тому дядько, щоб вони не увігналися в браму й не наробили каліцтва, повернув нараз направо, й залубні шульнули з берега на замерзлий став. Але берег був у тому місці зависокий і застрімкий. Коні з дишлем і орчиками відірвалися від залубень і полетіли на став, а залубні перевернулися з нами раз і другий та накрили нас собою. Я почув сильний удар у карк і втратив пам'ять. Коли прийшов до себе, побачив дядька, що обтулював мене бараницею і казав, щоб я сидів тихо й нічого не боявся, бо він піде шукати коней. Що лиш тоді зрозумів я, що мене рушниця так сильно вдарила, і пробував повернути головою, але не міг. Так само боліли мене руки й ноги, й ціле тіло. Довго дядько гукав і свистав на коні, врешті, зловив їх якось, припровадив, налаштував залубні, і незабаром були ми в діда, на бережанськім приходстві.
А ранком лікарі, перев'язка, ліки.
Два місяці нездужав я тяжко й не ходив до школи. Але року не втратив, навіть не казали мені здавати того, що опустив...
З тої пори я на всяку рушницю дивився кривим оком.
ЙОРДАН У БЕРЕЖАНАХ
В Бережанах, на Йордан, святили воду або на ставі, або в кам'янім басейні при криниці в Ринку.