Перед заходом сонця їхали ми назад* до Бережан.
"Як же тобі подобався Поручин, Домцуню?" — спитав дядько моєї мами.
Мама зітхнула. "Хата така маленька, що вже менше й бути не може. І стара до того. Не знаю, чи є де старіше приходство в краю. Але, Боже, ти мій! Невже ж і в малій, старій хаті не можна добре жити?"
ПОРУЧИН
Поручин, дві милі на північний захід від Бережан, мав кількасот мешканців греко-католиків і разом з сусіднім селом, Біщем, творив одну з парохій бережанського деканату.
Між Біщем і Поручином була широка долина, якою перепливала ріка, а над рікою торохтів сварливий, вічно невдоволений водяний млин. Як усі старі млини, мав він свої перекази й легенди: про несамовитого мельника, про Мельничку-красуню і про мірошника, що не знаючи відкіля узявся і куди подівсь. (Усіх їх, "бий його сила Божа", на своїй службі тримав.) Біще, це була дуже стара °ре™— Назву його поручинські сільські філологи виводили *Щ "біса" і докучали тим своїм біщецьким сусідам. У Біщі була дерев'яна церковця на Валах за селом і мурований костел серед села.
Вали це були останки якогось великого укріплення на невисокій, але дуже прикрій горі, за селом, під лісом. Нині, може, вони вже й вирівняні та заорані, не знаю, але в тих-то часах, як батько перенісся з Крегульця до Поручила, ті вали ще двома чи трьома перстенями обхоплювали гору й натякали на колшцню славу й могутність нині такого тихого й бідного Біща. Між валами попадалися також останки старинних мурів і фундаменти веж. Хлопці вигрібували з землі стрілки й кам'яні або й залізні кулі, відломки мечів та панцирів, словом, старовину, що ми її не лиш у Біщу, але й скрізь не вміли гідно берегти й шанувати. А вже про урни, збанки та глеки, то навіть не згадуй! Було це просто "череп'я", нікому не потрібне, і його нівечилося безмилоЬердно. Серед валів, під сторожею старовинних дерев, стояла однобанна церковця з прегарними іконами в такім маленькім іконостасі, що коли б парох був трохи заживніший від мого батька, то крізь царські врата16 не пройшов би. І тоді треба було б або іконостас з церкви, або пароха з парохії усунути. (Мабуть, балачка про колишніх великих людей, це легенда, а не правда.)
Вали, себто спора частина того горба, що на нім стояв колись невідомий нам ближче замок, належали до батька, як поручинського пароха. Паслися там наші коні й худоба, звідтам привозили парубки ріщя та пруття, бо на валах росли всілякі корчі, найбільше ліщини та дикої рожі. Ліщина давала нам горіхи, а дику рожу викопував батько, пересаджував у Поручині коло хати, щіпив, і поручинська наша хата славилася такими рожами, яких ніде не було. На валах весною цвіли фіалки. А була їх там така сила, що ціла гора пахла, немовби там хтось амфори з найкращими пахощами порозставляв. Коли я приїхав з Бережан до Поручила на Великодні свята, то в першу чергу біг на Вали, хоч було туди від нас яких два кілометри дороги, коли не більше. Блукати по валах, вишпиртувати старе череп'я та заліззя і впиватися пахощами фіалків, це була для мене справжня насолода. Жива краса й подих старини оп'янювали голову малого хлопця. Він сідав на якімсь камені, думав Бог зна про що й забувався до тої міри, що аж присилали по нього, щоб ішов на обід.
Поручил лежав у ярку між двома горами. Одним кінцем він лучився з Біщем, а другим вибігав у поля та ліси. З першого можна було заїхати до Стриганців і Двірців, а з другого буцім уже нікуди дороги й не було.
Серединою села протікав безіменний потік. Понад потік бігла болотиста дорога, що не висихала ніколи, бо затінювали її головаті верби. Обабіч потоку двома сірими шнурками тягнулися селянські загороди. Солом'яні стріхи без коминів. Як увечір запалять у хатах, то село в димах потопає.
Церква високо на горі. За церквою, ще вище, ліс. Кажуть, що колись були там ліси, а ліси! Церква ховалася в них ціла, навіть із хрестом. Туди, говорять, тікали люди перед татарами, вони раз напали на неї і людей перебили до одного.
Поручинська церква архітектурою своєю нагадувала колишні шведські дерев'яні церкви, тільки таких дахових прикрас не мала. На вигоні хатина, що її називали школою, знак, що колись там була школа-дяківка.
До села під зиму приходив мандрівний учитель, Богус-лавський. Сідав у світлиці якогось селянина, діставав від нього харчі й учив його дітей та ще двох-трьох доходячих хлопців. Високий, похилений, мовчаливий, подобав на здекласованого шляхтича або інтелігента. До корчми не ходив і по горілку не посилав, запивався чаєм, курив люльку і по ночах читав якісь грубі книжки, що їх носив у своїй шкуратяній торбі. Першої зими, як ми приїхали до Поручина, Богурлавський сидів у Яцка Стельмаха, нашого сусіда з насупроти. Яцко, багатий господар, чоловік письменний, читав також по ночах і балакав з Богуславським. Пригадую собі, що як коли наш годинник з зозулею став, то ми дивилися у вікно й казали: "О, вже, мабуть, пізно, бо в Стельмаха не світиться". Цей Стельмах позичив був мені "Хатку дядька Томи", славну повість Бічер-Стоу17, в перекладі на нашу мову. Мене глибоко зворушував опис терпінь муринських невільників. З тої пори спочував я з Усіма приниженими й покривдженими, а кривдників став не любити. У Біщу було споро латинників. Деякі, як ось Замойські, зі старими історичними прізвищами. Але не Знаю, чи вмів хто з них балакати по-польськи, бо розмовляли вони по-нашому. А все ж таки мали свого пароха й сотрудника (вікарого). Парохом був Максиміліан Тчінський, сивий, короткозорий старець з великопанськими товариськими формами, колись світовий чоловік, що засидівся в глухім куті й обмежився до книжок, образів і квітів. Квіти плекав прегарні. Було на що подивитися. Його сотрудник, Мрочинський, дуже гарний, чемний і високообразований молодий чоловік, часто-густо заходив до нас і балакав з батьком на літературні й філософічні теми. Батько жалував його, що молоді свої літа марнує у біщецькій самотині, розважаючи свого старого й здивачілого пароха.
Біще й Поручин належали до величезних маєтків графа Станіслава Потоцького. У Біщі двора не було, а в по-ручинськім дворі сидів посесор Сабитовський. Височезний вірменин, з плечами, як брама, але, на диво, з носом помірковано довгим. Ходив пригорблений, буцім боявся, щоб головою не розвалити стелі. Його жінка, куди нижча від нього, колись, мабуть, красуня, все ще вбиралася гарно і ходила, буцім плавала по покоях. Двір був великий, а їх тільки двоє, бо діти давно вже відлетіли до своїх власних гнізд. Жили собі вигідно, як Гоголеві "старосвітські дідичі"18. Він був веселої вдачі, любив жартувати, а що не мав з ким, так свою "паню" брав злегка на решето. Пам'ятаю якраз після його недуги, "паня" хвалилася, що поставила свого мужа на ноги, бо тричі вдень, у тій самій годині подавала йому приписаний лік. "Но, так-так, — гуготів він, — але перше я цей лік вилив, а до плящинки налив перевареної води". На диво, "паня" не всердилася на свого чоловіка, тільки всміхнулася і сказала: "Ось, бачите, який він!" Була це, так сказати, тодішня біщецька й поручинська інтелігенція.