Одним словом, я з цих розмов переконався, що такій людині я можу довірити мої гроші. Я подався до нього заздалегідь, напередодні суботи, ще перед банею, і застав його дома над книгою. Дуже порядна людина, сидить собі по-багатійському: красиво, пишно і спокійно, як звичайно поводяться багатії в маленьких містечках. Зайшовши, я привітався з ним і розказав йому свою справу: так, мовляв, і так, приїхав оце до одного поміщика, везу с собою гроші, мушу затриматися тут на суботу, та боюся — мало що буває! Хабне таки місто не розбійників чи торбохватів, а мій господар заїзду таки порядна людина, в гарній капоті, підперезаний шовковим поясом. Проте, нівроку, такий шмат грошей, чужі гроші, не свої!.. "Чого ж ви хочете, молодий чоловіче?" питає він мене з посмішкою. Я йому відповідаю, що хотів би його попросити, щоб взяв у мене ці гроші і сховав їх аж до після суботи у себе в шафі, — у нього залізна шафа, і тому я зможу бути спокійним. "Тобто я нікого, крий боже, не підозрюю, Хабне, — кажу, — не місто розбійників чи торбохватів... Але такий, нівроку, шмат грошей, чужих, не своїх..." Він мене вислухав і, все ще посміхаючись, звертається до мене:
"Молодий чоловіче, ви мене не знаєте, не знайомі зі мною. Як ви довіряєте мені таку суму грошей?" — "Добра слава, — кажу я йому, — далеко лунає, а, крім того, ви, певно, — кажу, — дасте мені яку-небудь розписку. Це ж гроші, і такий шмат, — кажу, — чужі, не свої..." Усміхаючись, він відповідає, що розписок ніколи ще нікому не давав. "Тоді, — кажу я йому, — нехай буде без розписки". Але він не погоджується.
"Що ж робити?" питаю. А він каже: "Що для вас краще". — "Може, свідки?" — кажу. А він: "Будь ласка". — "Кого привести?" кажу. А він каже: "Кого хочете". — "Чи немає, — кажу, — у вашому місті яких-небудь двох порядних людей?" А він каже: "У нас усі порядні люди". — "Якщо так, — кажу, — то я вискочу і приведу двох свідків". А він каже: "Вискакуйте і приводьте кого хочете..." І я бачу, що його дратує ця справа. Я виправдуюсь перед ним, що ніколи цього не дозволив би собі. "Я б хотів, — кажу, — стільки мати, скільки я б вам довірив. Але ці гроші, — кажу, — не мої, вони чужі, тому я мушу бути обережним. Га? Як ви гадаєте? Я мушу бути обережним?.." Він слухає мене з посмішкою на устах і мовчить. Я зрозумів, що він не дуже задоволений. Але оскільки я вже сказав, що побіжу привести двох свідків, то треба бігти. І я подався назад до заїзду і знову взявся до мого господаря, щоб довідатись у нього, хто є тут у Хабному з найпорядніших хазяїнів. Але ж з нього не можна жодного слова видобути. Він одно тільки хоче знати: навіщо воно мені? Якщо, каже, йдеться про сватання, то це одна річ, а якщо про кредит, то це вже зовсім інше, і якщо навіть, каже, просто так, то він теж мусить знати, про що йдеться...
Слово по слову, і він нарешті признався мені, що, власне, всі хабенські жителі порядні. Тобто, по щирості кажучи, краще було б, якби вони мали те, чого їм бракує до порядності. Бо що таке порядність? Порядним можна, каже, назвати кожного, а коли хочете, то порядності, каже, взагалі ніде немає. Це залежить від того, каже, якої порядності шукають в людині: грошей, родовитості, чи вченості, чи вихованості, чи, може, всього заразом? Але оскільки всього заразом, каже він, не буває ні в кого, виходить, що всі в Хабному порядні. А проте коли я шукаю найпорядніших, то є, каже, тільки дві порядні людини в Хабному: реб Лейзер і реб Йося. Про них можна сказати: порядні, цілком порядні!.. "Хто такий, — питаю, — цей реб Лейзер і хто такий реб Йося?" — "Чи не все одно вам, — питає він. — Якщо я й скажу, хіба ви знатимете?" — "Помиляєтесь, — відповідаю я, — кожна людина має свій характер". — "Ви якась чудна людина, — каже він, — все ви мусите знати! Реб Лейзер-це людина, що зветься Лейзер. А реб Йося — це людина, що зветься Йося. Ну, тепер вам уже легше?"
Коротше кажучи, я зайшов до реб Лейзера, що зветься Лейзер, і до реб Йосі, що зветься Йося, і познайомився з ними. Дуже симпатичні люди із симпатичними бородами. Розбалакався з ними про те, про се, баляндраси точили так довго, аж поки ми звернули на те, що мені треба, і я їм цілком одверто розповів усе: так, мовляв, і так, я їду до одного пана, везу з собою гроші, боюся — може... мало що буває? Хабне таки, крий боже, не місто розбійників чи торбохватів, але це ж гроші, нівроку, такий шмат, чужі, не свої... А тому я прошу їх, якщо вони хочуть зробити угодне богові діло, нехай зроблять таку ласку і підуть зі мною на хвилинку до хабенського багача для того тільки, щоб бути присутніми в ту мить, коли я йому передам гроші і він їх сховає у себе до після суботи. Вислухали мене реб Лейзер, що зветься Лейзер, і реб Йося, що зветься Йося, дуже уважно, гладячи собі при цьому бороди, перепитали мене ще раз і ще раз, звідки і куди, і що, і коли, і не примусили себе довго просити. Ми всі троє пішли до хабенського багатія. Попросивши знову, щоб він не гнівався (Хабне таки місто, крий боже не розбійників чи торбохватів), я гарненько розстебнув кишені, вийняв і перелічив усі гроші, добре загорнув у папір і передав їх хабенському багатієві просто в руки, щоб сховав у себе в залізній шафі до після суботи. Попросив ще раз, щоб він не ображався на мене, що я його турбую, бо Хабне таки місто, крий боже, не розбійників чи торбохватів але ж це гроші, нівроку, такий шмат, чужі, не свої... Хабенськнй багач взяв у мене пачку з рук у руки, поважно, як беруть, приміром, дитину на обрізання від рук куми до рук кума, а мої два свідки тимчасом допомагали дивитися, гладили собі бороди і облизувалися, як кіт, що дивиться на сметану... А я попрощався, ще раз попросив, щоб не гнівався на мене за турбацію, бо Хабне таки. крий боже, не місто розбишак чи торбохватів... і на все добре і край.
Випорожнивши кишені, я відчув, наче з мене зняли десять пудів тягаря, і я з легким серцем пішов у синагогу. Там я слухав кантора, який дуже гарно співає, розлягається навіть аж занадто і витворяє щось дивне своїм горлом, пускає трелі, як соловей, і закінчує молитву, як співак у театрі, читаючи її з такою "мораллю", з такою зворушливістю, що просто хочеться слухати ще раз і ще раз. Давно я вже не чув такого кантора, як у Хабному, давно вже не чув таких відправ, як у Хабному, давно вже не їв такої риби з перцем, такої смачної локшини, таких зраз, як у Хабному, давно вже не спав так солодко, як спав тієї ночі проти суботи, та й цілий день суботній спав по-царськи. Виспавшись досхочу після обіду, я любенько встав, вийшов трохи на шпацір оглянути Хабне, хабенських жителів і хабенських жінок, хабенських парубків і хабенських дівчат, які вдягаються і причепурюються "за останньою модою". Потім я любенько пополуднував по-суботньому, проспівав належні молитви, пішов до синагоги, відбув вечірню молитву, повернувся до заїзду, заплатив хазяйці за постій, звичайно, на кілька злотих менше проти рахунку, і любенько пішов до хабенського багача по гроші.