— Боже мій! Хто це так стогне? Підіть лишень подивіться кругом хати або в тім рову, — промовила Висока до погоничів. Всі почали наближаться до хати і зараз дізнались, що стогне хтось у хаті, а не надворі. Радюк одчинив двері, бо вони були не заперті, і ввійшов у хату. За ним увійшла Висока.
— Добривечір вам! Хто то так.стогне? — спитав Радюк.
— Та це я! — обізвалась молодиця.
Радюк дістав з кишені сірнички й засвітив каганець. Слабкий блиск пішов по убогій хаті. Вони побачили на полу слабу молодицю, що лежала розкидавшись, стогнала й плакала. В ногах у неї спав як убитий малий хлопчик. Висока впізнала молодицю й почала розпитувать.
— Що це з тобою, Параско?
— Ой, слаба я, пані! Покарав мене, мабуть, господь. Тепер жнива; пшеничка моя стоїть не дожата, а я удова, одним одна, і нема кому дожати, бо й найнять нема за віщо.
— Коли ж це ти, Параско, занедужала?
— — Та ще позавчора! Так мені недобре стало, а я все жала, аж на снопи падала, доки зовсім не звалилась сьогодні; вже й додому не дійшла. Привезли мене на волах добрі сусіди. Ой, пшеничка моя вже сиплеться!
І безщасна молодиця знов застогнала й заплакала на всю хату. Радюк побачив, як горює, як бідує простий народ, і сльози вступили йому в очі. Радюк приклав руку до лоба слабої, лоб аж пашів.
— Застудилась десь, молодице? — промовив він.
— Пам'ятаю, що я жала та напилась дуже холодної води з криниці. Люди добрі! допоможіть мені, бо я або згину, або хліба шматка не матиму!
— Ликеріє Петрівно! Чи немає в вас часом липового цвіту або малини? — спитав Радюк. — Будьте ласкаві, напіймо її на ніч, щоб вона упріла.
— То заїдьмо до мене, може, й поможемо бідній жінці. І вони заїхали до Високої, заварили цвіту, принесли слабій молодиці, напоїли її, втушкували, вкрили кожушиною. Панія Висока все бідкалась, так їй було шкода сусіди.
Молодиця напилась і заспокоїлась, їй стало легше. Радюк просив панію Високу не пускать її на поле принаймні другого дня, а сам почав з нею прощаться, хапаючись додому.
— Одже вам, Павле Антоновичу, буде якась притичина от в тому ділі... — сказала йому на прощанні Висока, показуючи на Масюків хутір. — Дивіться, який смутний випадок трапився вам на дорозі після такого чудового веселого дня, після такого співучого вечора. От побачите і тоді пригадаєте мене, хоч ви надо мною трохи глузуєте.
— Але ж заєць, здається, не перебігав нам дороги? — сказав Радюк і мусив осміхнуться.
— От побачите! Буде вам заєць! — промовила Висока навздогінці йому.
Радюк поїхав додому засмучений, хоч виїхав з гостей веселим. Перед його очима встала картина народного горя, та ще в таку гарячу робочу пору. Вже лягома приїхав він додому. Мати вже спала, а батько не лягав спати та все виглядав сина.
— Де це ти так забарився? — було перше слово старого.
— В Масюка, — одказав син.
— Де ж ти снідав?
— А в Масюка.
— А де ж ти обідав?
— Таки ж у Масюка.
— А чай пив, а вечеряв?
— Чай пив у Масюка, а закушував у панії Високої.
— Ото! цілий день у Масюка... Ага! в Масюка гарна дочка! — догадався старий Радюк. — Тільки ти...
— Що, тату?
— Бачиш, молоді паничі люблять дурить молодих паннів. А Масюк мій сусід й мій близький приятель.
— Я не думаю піддурювать Галю й нікого.
— Та так! ти в гусарах не служив, але все-таки до кінця курсу тобі ще далеченько. Не дуже там збивай з пантелику молоду дівчину.
— Я, тату, людина чесна; що думаю, те й роблю. Я люблю Галю й ладен женитись, а дурить її та підмїнювать не буду.
— От про це вже не кажи нікому, ні твоїй матері, самій Галі.
— Е, тату: є в нас і студенти жонаті.
— Може, й є! Але доки ти в школі, тобі не випадає жениться. Ти там трошки жартуй і залицяйся, але чесно жартуй, а про сватання тобі ще не час думать.
— А все-таки мені завтра треба одвезти й Галі, й Масюкові книжки, бо вони дуже прохали. Галя навіть намагалась.
— Про мене, вези хоч і зараз, та не заїжджай до повітової свахи, Ликери Петрівни Макухи, нашої відомої капітанші й повітової брехухи.
— Добре, не заїду, а книжки треба-таки одвезти, що просвітить хоч трохи темні степові хутори.
Батько й син попрощались і пішли спати.
"От якої співає батько! Якої ж то заспіває мати, що ладна й до царя за рушниками слати?" — думав Радюк, засипаючи.
Другого дня Радюк ледве діждався вечора, забрав книжки й поїхав у Масюків хутір. По дорозі він одвідав слабу молодицю. Він увійшов у хату й побачив, що жінка вже ходила по хаті, хоч через силу.
— І спасибі вам, паничику, і простибі вам за вашу ласку, за вашу добрість! — дякувала бідна молодиця, ледве переводячи голос.
— От і слава богу, що ти поздоровшала, а на поле таки не йди, принаймні сьогодні, — сказав Радюк.
— Ой, Як же мені не йти, коли й жито вже сиплеться, а в мене в хаті тиждень вже нема й шматка хліба. Вже тиждень їм з дитиною саму кашу, — промовила Параска й заплакала.
Радюка дуже засмутила така гірка доля людська. Край багатий, край хлібний, а народ голодує, хліба не має!
Приїхавши до Масюка й увійшовши в хату, він догадавсь, що його приїзду сподівались. В світлиці було чисто, як у віночку. Масючка вийшла до його в чорній новішій сукні і не в хустці на голові, а в чіпкові з бантами. Зараз за нею вийшла Галя в новому шовковому чорному горсеті, по котрому були розкидані пунсові букетики рож. Біла сорочка й чорний з рожами горсет своїм контрастом дуже придавали їй краси. В розкішній косі знов заблищали два гвоздички, тільки що вирвані. Мати й дочка привітались до його дуже ласкаво!
— Ой, дякую вам за книжки! А я все виглядала вас, чи не везете мені оцього дорогого гостинця.
Радюк подав їй кілька книжок нових журналів і Шевченкового "Кобзаря", переплетеного в червоний сап'ян й золотообрізний.
— Яка це книжка? — спитала Галя.
— Це Шевченків "Кобзар". Цю книжку я вам дарую на пам'ятку, — промовив він тихіше. Галя зарум'янилась, як зоря, і подякувала. — Буду ж часто читати цю книжку, — тихо промовила вона й почала перегортать листки.
— Де ж Іван Корнійович? — спитав Радюк.
— На току, коло возільників, — сказала Галя. Радюк пішов на тік шукать Масюка. Тепер йому кинулось в вічі Масюкове хазяйство. Він милувався круторогими волами, великими стіжками жита й пшениці, порядком на току й на подвір'ї.