— Та чого ви лякаєтесь? Адже ж погоничі спатимуть на возах, коло коней, — сказала Галя.
— Вони-то спатимуть, а упряж тим часом слимаки поздіймають та і спродають на точку. Бо, як казав один католик, побувавши на прощі в лаврі: "Що свята лавра, то лавра, а що лаврикові — то превражі синове". Ой, треба б забрать у хату упряж! Та й за обрік я не безпечна. А оброку в мене сливинь повний мішок, — сказала Ликерія Петрівна.
І Ликерія Петрівна звеліла своєму наймитові принести в номер упряж та мішок оброку. Послушники зглянулись і пересміхались. Галя та Радюк плечима здвигнули, зирнувши одно на одного.
Господині заходились чепурить номері, стирали скрізь порох, обмітали павутиння, неначе мазальниці заходились мазать хати ік великодню на білому тижні. Вони порозпаковували чемодани, позастеляли ліжка, понакривали столи привезеними скатерками. Ликерія Петрівна загадала своєму наймитові чистенько повимітать сміття. Номері стали чисті і якось привітніші, Радюк та Галя зайняли опрічний номер.
Рядом з ними зайняли номер старі батьки, а постінь з ними оселилась Ликерія Петрівна з шорками, віжками та мішком оброку, засунутим під ліжко. Вона була дуже неймовірна й полохлива зроду і нікому не йняла віри.
Вже смерком послушник приніс здорового самовара й поставив його в Масюковому номері. До чаю в той номер зібравсь усей гурт.
Олександра Остапівна Масючка таки і в своєму кошику познаходила усякий посуд та паляниці й бублички.
Ликерія Петрівна нанесла до чаю й свого добра, прийшла в гості навіть з своїм сахаром, як ходять з своїм сахаром одна до одної старі удови "чиновниці", принесла навіть свою паляницю. Усі посідали за чай та закушували закусками з надзвичайним смаком після довгої важкої вандрівки. Усі були веселі, усі балакали й, здається, найменше думали за те, що вони спасенники в Києві й приїхали одговіться в монастирі.
— Ну, тепер, мої діточки, сідайте за стіл рядочком обоє проти мене, — говорила Масючка до Галі. — Нехай я хоч надивлюся на вас в останній раз.
Галя зачинила чемодан і сіла за стіл попліч з Радюком. Обоє вони були гарні й молоді, і не одна мати задивилась би на їх гарну вроду.
Мати пила чай і не могла очей одвести од дітей. Старий Масюк став веселіший і бадьористий та все поглядав на такого гарного зятя, якого він і не сподівавсь.
Він говорив, жартував, сміявсь з Ликерії Петрівни, зачіпав її смішками та жартами, випиваючи стакан за стаканом. В його обличчі, в жартах ніби проглянуло щось козацьке, отаманське, й сміливе, й жартовливе. Високе й широке чоло, здорові кудлаті довгі вуса, запалені щоки — все це так не приставало до куцого, обчиканого піджака, до білих комірчиків, до вузеньких рукавів. Козацький червоний кунтуш з вильотами нарукавах та золотими облямівками так і просився на його пишну постать, на його дужі широкі плечі! Він йому б прияличував.
— Годі вже хлептать цей чай! Я вже нахлепталась його по шию, неначе гуска води на ставку, — сказала Ликерія Петрівна.
— Та й я вже налив ним душу вщерть! Годі вже! буде! Цур йому! Я вже ладен попоїсти всмак, — обізвався Масюк.
— Та й у мене чогось після дороги наче порожньо в шлунку, — сказав Радюк.
— Почекайте! Ось я зараз принесу вам свій, таки добре запорожнений мішок: принесу вам ковбасу на вечерю, бо коли б часом не обросла цвіллю за ніч. Нехай вона таки сьогодні дасть дуба отутечки в монастирі, — сказала Ликерія Петрівна, схопившись з стільця й виплигнувши одним скоком в двері.
Вона вернулась з паляницею й ковбасою, завинутою в папір та листя з хрону. Галя та Масючка переполоскали стакани і в одну мить прибрали з стола посуд. Галя вийняла скатертину, розгорнула й застелила стіл. Незабаром на столі десь узялась печена курка й качка, масло, паляниці, мнкшики. Ликерія Петрівна поклала ковбасу на тарілку. Десь у кошику й тарілка знайшлась. Масючка витягла з кошика пляшку перцівки. Десь узялись ножі й виделки, сільничка й чарки, неначе вони прилетіли з Масюківки слідом за шарабанами і впали на стіл.
— От якби цю ковбасу та присмажить ще на сковороді на салі! — сказав Радюк.
— Еге! Якби я оце дала її отим слимакам присмажить, то вони донесли б до печі тільки хіба половину, а з печі подали на стіл самі вишкварки, та й то не всі. Полетіла б наша ковбаса аж під небеса, а не в наші роти, — говорила панія Висока.
Стіл аж захряс од усяких наїдків. Усі посідали навкруги стола за вечерею, неначе в себе вдома. Масюк випив чарну перцівки, скрививсь, аж вуса в його ніби скривились на круглому здоровому виду, а потім не то гикнув, не то крякнув і, наливши чарку, подав зятевій
Радюк випив півчарки й не подужав більше: перцюка була вже геть-то пекуча.
— Та й годі? — крикнув батько.
— Та й годі! цур їй, пек їй! Попечу собі шлунки. Я не люблю такої дуже пекучої, та й загалом не люблю вживать горілки, — сказав Радюк. — Вино ще сяк-так, а горілка мені не до смаку.
— А я до цього торгу й пішки! Ото добре зробили, Іване Корнійовичу, що викрали в себе з дому оце гірке зілля! — сказала Ликерія Петрівна. — Попарю та погрію себе трохи після дороги.
І вона випила чарку перцівки до дна і не скривилась. Усі кинулись на холодну ковбасу, і вона щезла в одну мить; потім почали наминать качку.
— Ну, та й добрі спасенниці з вас, як бачу! — жартував батько. — В одну мить запагубили ковбасу, ще й качку. Нехай господь прийме це за спасіння ваше.
— Та вже чи спасенниці, чи грішниці, а нехай вже господь простить мені на цей раз, бо я виголодалась в степах, як вовк, що три дні ходив на влови дурнички, — обізвалась Ликерія Петрівна.
Усі їли завзято після вандрівки.
Одна Масючка трошки закусила та й задумалась, дивлячись на дітей та милуючись ними.
Тільки тепер, трохи одпочивши од дороги та напившись чаю, вона примітила, що Галя вже не вдома, що тепер вона в чужій господі, в чужій хаті, десь далеко од рідної оселі, од своєї господи; що Галя вже навіки вилинула з рідного гніздечка, вже вилинула й ніколи не вернеться до матері, ніколи, до самої смерті.
Мати задумалась і засмутилась. І не йшла їй на думку їжа, ні напитки, ні навіть веселі слова та весела жвава розмова. Вона неначе перестала чути й жарти, й смішки, не чула нічого, за що розмовляли за столом, неначе вона опинилась сама десь в самотині, неначе усі кудись повиходили з хати, десь подівались і покинули її саму з її сумними думками та скорботою на серці.