Того вечора ми зібралися в Гіло, у барі Неда Остіна. Коли ми прийшли, Стівен Калуна сидів там на самоті, був напідпитку й у задирливому стані. Лайт зареготався з якогось дотепу — здоровим, безжурним сміхом хлопчака-велетня. Калуна презирливо сплюнув. Лайт, — як і всі ми, — це помітив, але вдав, наче все нічого. Калуна шукав приводу до сварки. Він вважав за особисту образу, що Лайт намагається розшукати його сестру. Всіма способами він виявляв своє незадоволення з Лайтової присутності, але той його просто не завважував. Дуже можливо, що Лайтові було його трохи шкода, бо розшукувати прокажених — то був найтяжчий шерифів обов’язок. Не вельми приємна річ вдиратися до чиєїсь хати й забирати безвинного батька, матір чи дитину й відсилати потім на Молокаї на довічне заслання! Звісна річ, задля охорони громадського здоров’я це було необхідно, і "Лайт, гадаю, перший заарештував би батька рідного, якби виникла якась підозра.
Нарешті Калуна не витримав і вигукнув:
— Слухайте, Грегорі, ви, либонь, думаєте, що вам пощастить знайти Каланівео. Помиляєтесь!
Калапівео — то була його сестра. Зачувши своє прізвище, Лайт глянув на Стівена, але не відповів нічого. Калуна розлютився. Він весь час себе розпалював.
— Знаєте, що я вам скажу? — закричав він далі. — Ви самі швидше опинитесь на Молокаях, аніж вам пощастить запакувати туди Каланівео. Я розкажу вам, що ви за цяця. Ви не маєте права бути в одному товаристві з чесними людьми. Щось ви занадто розпатякались про свої обов’язки. Ви позапроторювали багато прокажених на Молокаї, хоч увесь час знали, що вам самим там місце.
Мені не раз доводилось бачити Лайта розгніваним, але такої люті я ще не бачив. З прокази у нас, як самі ви розумієте, не жартують. Лайт одним скоком опинився біля Калуни, вхопив його за карк, стяг із стільця і скажено почав трясти. Метис аж зубами зацокотів.
— Що це ти верзеш? — вигукнув Лайт. — Спорожняйся швидше, бо вичавлю з тебе всю правду!
6 речі, про які на Заході говорять усміхаючись. Так само й у нас на островах, коли заходить мова про проказу. Який там не був Калуна, але все ж таки не боягуз. Тільки-но Лайт дав йому перевести дух, як він заявив:
— Я скажу вам, що думаю. Ви самі прокажений.
Тоді Лайт жбурнув метиса на стілець, хоч і не зробив
йому жодної врази, і бездумно од щирого серця зареготав.
Проте сміявся він один. Помітивши це, Лайт обвів поглядом наші обличчя. Я підступив ближче й спробував вимости його звідти; але він не звернув на мене найменшої у маги. Мов зачарований, Лайт усе дивився на Калуну, що похапцем нервово розтирав собі шию, наче бажав стерти заразу, яка залишилась од Лайтових пальців. Робив він це інстинктивно, не думаючи.
Лайт знову подивився на нас, повільно переводячи погляд з одного обличчя на інше.
— Ой, боже мій, хлопці! Ой, боже мій! —промовив він.
То була навіть не мова, а скорше хрипкий, переляканий
шепіт. Жах стис йому горло, — цій людині, що, либонь, зроду-віку не звідала жаху.
Але потім його безмежний оптимізм таки переміг, і Лайт знову засміявся.
— Дотепний жарт, байдуже, хто його придумав, — озвався він. — Що ж, з мене могорич. На якусь мить я таки добре налякався. Тільки, хлопці, не жартуйте так більше мі з ким. Надто вже це поважна річ. Знаєте, за якусь оту мить я наче з тисячу разів помирав. Згадав про жінку й діток, і...
Голос йому урвався, а метис, який усе ще тер собі шию, повів очима. Лайт був збентежений і занепокоєний.
— Джоне, — звернувся він до мене.
Його лункий і дзвінкий голос бринів мені у вухах, але відповісти йому я не мав сили. Мене душили сльози, і я розумів, що лице неодмінно викаже мене.
— Джоне, — звернувся він удруге, підступаючи до мене.
Звернувся він боязко; а чи ж могло бути щось жахливіше, ніж чути боязкий голос з уст Лайта Грегорі?
— Джоне, Джоне, що це все означає? — запитав він ще непевніше. — Адже це тільки жарт, правда? Ось моя рука, Джоне. А хіба б я подав тобі руку, якби справді був прокажений? Хіба я прокажений, Джоне?
Він простяг мені руку, — і, сто копанок чортів, чого мені було боятися? Він же був мій приятель. Я стис йому руку, а серце мені аж защеміло, коли я побачив, як просвітліло йому обличчя.
— Це справді жарт, Лайте, — відповів я. — Нам забагнулося пошуткувати з тебе. Проте твоя правда. Це занадто поважна справа, щоб нею шуткувати. Більш такого не буде.
Цього разу він уже не зареготав, а лише всміхнувся, як людина, що тільки-но опам’яталась після страшного сну, але ще не встигла позбутися гнітючого враження.
— Ну, тоді гаразд, — мовив він. — Більше так не жартуйте, а я зараз подбаю про могорич. Скажу вам по щирості, хлопці, що на якусь мить ви нагнали на мене страху. Бачите, як я впрів.
Він зітхнув, витер спітніле чоло й рушив до прилавка.
— Це не жарт, — рвучко заявив Калуна.
Я глянув на нього звіром: я ладен був задушити його на місці! Але не насмів ані заговорити, ані вдарити. Це б тільки прискорило катастрофу, а я ще безглуздо сподівався як-небудь її відвернути.
— Так, це не жарт, — правив своєї Калуна. — Лайт Грегорі, ви — прокажений і не маєте права доторкатися тіла чесних людей... чистого тіла чесних людей.
Тоді Грегорі спалахнув гнівом.
— Твої жарти переходять уже всякі межі! Облиш, Калуно! Облиш, кажу тобі, бо дам такого духопелу!..
— Зробіть перше бактеріологічний аналіз, — одказав Калуна, — а тоді вже бийте, — хоч і до смерті, якщо закортить. Ви хоч би глянули на себе онде в дзеркало. Самі побачите. Всяк це бачить. У вас робиться лев’яче обличчя. Онде шкіра темнішає над очима.
Лайт приглянувся до себе в дзеркалі, і я помітив, як стали дрижати його руки.
— Не бачу нічого, — нарешті одмовив він і повернувся до гапа-гаоле. — У тебе чорне серце, Калуно! І мені не сором признатися, що ти так налякав мене, як жоден чоловік не має права лякати іншого. І ловлю тебе на слові: я зараз же піду й з’ясую це питання. Піду просто до доктора Строубриджа. Але як вернуся, — стережись!
Не дивлячись на нас, Лайт рушив до дверей.
— Зажди тут, Джоне, — мовив він, спинивши мене порухом руки, коли я хотів вийти услід за ним.
Ми заклякли кружка, мов той гурт привидів.