— Ой, серце! нужда присилує вигадувати ще гірше за це. От я й не думала, не гадала, що опинюсь з торбами під монастирями, доки був живий мій капітан. А от же довелось торби почіпляти, — обізвалась Галецька. — Бачите, на віку, як на довгій ниві, трапляється всього.
— Ото вийшли ми на вулицю та й потяглись до Михайлівського монастиря. Прийшли ми під Михайлівський монастир і поставали під святою брамою. Дрімайло як заходивсь коло старих прохачів, що стояли на першому місці скраєчку, коло самої брами, то чисто всіх поспихав штовханами з східців, ще й мене примостив коло себе. Скривив він рота на один бік до самого вуха й почав примовляти. Я був й собі спробував скривить рота набік, але незабаром щелепи заболіли в мене так, що почало аж шию корчити. Я покинув приставлятись калікою, бо бачив, що прочани й без того не поминають мене милостинкою.
Просили ми там в усю ранню службу, а далі й пізню. Назбирали ми бубликів та пиріжків повнісінькі торби сливе вщерть і понапихали кишені гривнями та шагами, бо так добре удавали з себе старців, так гарно та жалібно примовляли, як не спромігся ніякий справдешній старець. Мені нітрішечки не було сором, бо мене спочатку бавила ця комедія. А Дрімайло, очевидячки, грався торбами, як от штукар або комедіант бавиться своїм штукарством, або малі хлопці грають в ціці-баби, а дівчата в жельмана.
Прийшли ми додому, поскидали торби та драні удяганки. Жінка регочеться та все просе Дрімайла показати, як він кривив рота під монастирем. Дрімайло смішив жінку та передражнював старців, як вони зумисне роззявляли рота навскоси, ще й трясли головою, наче вони мерзли десь на лютому морозі та хапали дрижаки.
— А що, сусідо! правда, наші торби та горби дали добрий заробіток, — каже Дрімайло. — Еге, більший, ніж наше писарство в канцелярії.
— А мабуть, більший, бо ось я вже налічив більше карбованця грошей, ще й бубликів в'язок зо три та купу окрайців та пиріжків, — кажу я до Дрімайла.
Дрімайло полічив свої шаги та гривні та й каже:
— Одже ж і я вициганив горбом та кривим роток карбованця! Це окрім хліба та пиріжків! їй-богу, непогано на перший раз! Як на мене, то кидаймо писарство та ходім під монастирі трусити торбами. Матимемо багато луччий засіб на прожиток, ніж од нашої служби в писарях.
— Як на мене, то й я ладен хоч і зараз пошитись в старці, залишивши оте писарювання, — кажу я до жінки.
— Ще що вигадай? Це гарно? Була я "чиновницею", а то стану жінкою якогось торботруса. Ще Сухоребра Марта й продражне мене торботрускою. Хіба гарно, як сусіди почнуть потріпувати мене лобуркою? — обізвалась моя жінка.
— Хіба ж вони про це дізнаються? — промовив Дрімайло.
— А чому б пак і не дізнатись? — каже жінка. — Торбів не сховаєте ж в кишеню. Не можна торбами трусити крадькома, потай од сусід.
— Про це скажу, що мені сподобніше трусить торбами, ніж сидіти в канцелярії, нудити світом ще й хапати прізвища од нашого начальника, — кажу я до жінки. — Під монастирем мені вільна воля. Стою, доки схочу. Кругом мене благодать: і небо ясне, й повітря легке. Ніхто мене не зачіпає, ніхто з мене не прозивається, ніхто мені не настирається. Дзвони дзеленькають, ластівки щебечуть, голуби над головою пурхають; прочани неначе присвятились; звуть мене божим старчиком, а не кидають на мене паскудних прізвищ. Я гну під монастирями спину, але душа моя вільна під дрантям, не гнеться карлючкою. Їй-богу, хоч сердься, хоч ні, а піду на заробітки, на цю "Бесарабію".
— Під монастирями з торбами я вільний козак. Зараз покину оту канцелярію, почіпляю торби та й піду на ці заробітки! — каже Дрімайло.
— То й я пристаю на це! І я до того торгу й пішки! — кажу я до жінки. — От завтра знов свято. Почіпляймо торби, та й гайда в Лавру! Якщо тільки нам спосудиться й там, то я зараз-таки покину писарювання, — кажу я до жінки.
Жінка вже спартолила пісний борщ з самісінької бутвини та сирівцю. Але напрохані свіжі пироги та бублики додали смаку тому борщеві. Попоїли ми з Дрімайлом всмак. Другого дня знов пішли з торбами під Ближні Печери й принесли додому ще кращий заробіток. Третього дня, в неділю, знов працювали попід монастирями. І робота неважка, бо торби легкі, — і заробіток непоганий, сливе вп'ятеро, а часом і вдесятеро більший, ніж в канцелярії.
IV
Ото змовились ми вдвох та й покинули службу в канцелярії. Дрімайло одначе не видержав довго: він перелітував з торбою під монастирями і напросив-таки чимало грошей, але восени, як почалась хурдига та смалкі вітри, він застудив собі скривленого рота й щелепи. В нього почали боліти зуби та стало судомить в ногах. Та й на вдачу він був легковажний — в його було на тиждень сім п'ятниць.
— Цур йому, пек йому цьому старцюванню! — каже вже Дрімайло до мене. — От ти так здатніший до того, бо, мабуть, ти й вродився лисицею. Вмієш і голівоньку набік схилить, й очки підсолодить, жалібно скиглити, і любенько вклонитись, і солоденько примовлять. Ти дійсно старцем вродився і вдався.
Покинув він торби, та взимку став в крамаря за прикажчика. А я од того часу та й досі трусю торбами, та й витрусив з торбів і цю хату, ще й грошей чимало. Тепер я так розледащів, що вже ні до якого діла й потягу не маю, не то що, — сказав Кміта.
— А все-таки, тату, я скажу, що вам час би й покинуть торби на старості літ. Борони боже, застудите собі голову в завірюху, та ще й вмрете.
— Як людині доводиться з голоду помирать, то мусить і на морозі дрижаки хапати, — сказав Кміта. — Чом ви, Ольго Семенівно, не підмощуєте собі горба, як виряджаєтесь під монастирі? Горб дає чималий заробіток, сліпі очі — ще більший, а скривлений рот — найбільший, бо дуже кидається всім у вічі, та практикувать його й важко, і небезпечно.
— Як оце напосілась лиха година, то, може, муситиму й горба підмостить, бо нігде в світі дітись, — сказала Галецька, важко зітхнувши. — Чи я ж коли думала, що мені доведеться простягати руку попід монастирями? Я була щаслива в свого панотця, і заміж добре вийшла, і жила щасливо в парі. А от теперечки мушу тинятись по світі з торбами.
Уляся якось раптом поставила недопитий стакан, неначе кинула його на мисочку, й задумалась. На її чималі карі очі неначе одразу впала імла; взір пішов неначе кудись далеко, і вона дивилась не на Галецьку й не на батька. Думки про свою долю, про свою прийдешність несамохіть заворушились в неї й полинули кудись далеко, зазирнули в далечінь, невідому й темну.