— Ви можете це зробити для мене? — запитав Кармоді.
— Ні. Нема часу. Та я відішлю вас до свого приятеля Моделі, який зможе вам допомогти.
— До вашого приятеля?
— Ну, може, не так уже й приятеля,— уточнив Меліхрон,— але, безперечно, доброго знайомого. Хоч і тут може бути деяка переоцінка наших взаємин. Бачите, колись, уже давненько, я майже подався зі своєї планети в туристичну подорож. І якби я здійснив її, то познайомився б із Моделі. Але з різних причин я не вирушив, і тому, власне, Моделі ніколи й не бачив. Та все-таки ми з ним знаємо, що якби я вирушив у подорож, то ми б неодмінно зустрілись, обмінялися поглядами і думками, посперечались би трошки, розповіли б кілька анекдотів і розлучилися б із найкращими враженнями один про одного.
— Взаємини, здається, надто химерні, щоб на них розраховувати,— зауважив Кармоді.— А до когось іще ви не могли б мене послати?
— Боюся, що ні,— сказав Меліхрон.— Моделі мій єдиний приятель. Адже ви знаєте, що дружбу визначає не тільки реальне, але й імовірне. Я певен, що Моделі добре про вас подбає.
— А якщо..— почав було Кармоді, та враз помітив, як за лівим плечем громадиться щось велетенське, темне й загрозливе, і здогадався, що його час вичерпався.
— Мені треба йти! — крикнув він.— Дякую за все!
— Нема за що дякувати,— сказав Меліхрон.— Мій обов'язок у Всесвіті — допомагати чужинцям. Щасти вам, Кармоді!
Велетенське й грізне почало ущільнюватись, та перш ніж воно затвердло, Кармоді щез.
РОЗДІЛ 10
Кармоді опинився на зеленому лузі. Було десь опівдні, бо яскраве жовтогаряче сонце стояло просто над головою. Віддалік у високій траві паслася невеличка череда плямистих корів. За ними темніла смужка лісу. Кармоді неквапно роззирався. Луг був розлогий, а ліс переходив у густий чагарник. Чувся собачий гавкіт. З протилежного від лісу боку височіли гори — довгі зазубрені хребти з засніженими вершинами. До схилів угорі припали сірі хмарини.
Кутиком ока він запримітив якийсь червонястий спалах. Озирнувся — наче лисиця. Вона з цікавістю подивилася на нього, а потім побігла до лісу.
— Схоже на Землю,— подумав Кармоді і згадав про Виграш, що востаннє був запалим у сплячку зеленим вужем. Помацав на шиї — Виграша там не було.
— Ось я, тут! — озвався Виграш.
Кармоді озирнувсь і побачив маленький мідний казанок.
— Це ти? — спитав Кармоді, підіймаючи казанок.
— Звичайно, я. Не можеш навіть упізнати свій власний Виграш?
— Гм... ти трохи змінився...
— Знаю. Але моя сутність, моє справжнє я ніколи не змінюється. А що сталося?
Кармоді заглянув у казанок і ледь не випустив його з рук. Всередині він побачив необбіловане напівобгризене тіло невеличкої тваринки,— мабуть, кошеняти.
— Що це там усередині?
— Сніданок, якщо тобі так кортить знати,— відповів Виграш.— Я трохи перекусив дорогою.
— Ox!
— Виграшам деколи також треба підкріплятися,— ущипливо додав Виграш.— А ще, мушу нагадати, вони потребують відпочинку, невеличкого моціону, сексу, час від часу чарчини і вряди-годи випорожнення. Відколи мене передали тобі, ти ні про що й не подбав.
— З цього, що ти назвав, я ще також нічого не бачив,— захищався Кармоді.
— А тобі це справді потрібне? — здивовано поцікавився Виграш.— Гм, звісно, гадаю, потрібне Дивно, але я, здається, думав про тебе наче про якесь метушливе елементарне тіло без притаманних істоті потреб.
— І я про тебе думав так само,— признався Кармоді.
— Завжди воно так,— озвався Виграш.— Про мешканців інших світів думають як про щось суцільне і без кишок. Декотрі, звичайно, такими і є.
— Я дбатиму про тебе,— розчулено запевнив Кармоді.— Дбатиму, як тільки вилізу з цієї клятої халепи.
— Звісно, друже. Даруй мені мою в'їдливість. Якщо не заперечуєш, я доїм свій сніданок.
— Давай,— погодився Кармоді. Йому цікаво було, як це металічний казанок жуватиме необбіловану тваринку та все ж він із делікатності відвів погляд.
— Ох, смакота,— сказав Виграш.— Я залишив тобі шматок, коли маєш охоту.
— Я ніби й не голодний,— відповів Кармоді.— А що ти їси?
— Ми називаємо їх оріті,— пояснив Виграш.— Це ніби велетенські гриби. Сирі або ледь притушковані у власному соку — пальчики оближеш. Білі плямисті кращі, ніж зелені.
— Запам'ятаю,— сказав Кармоді,— якщо колись трапляться. А земляни можуть їх споживати?
— Гадаю, що можуть,— відповів Виграш.— До речі, перед тим, як їстимеш, не забудь загадати їм почитати вірші,
— Як це?
— Оріті — неабиякі поети.
Слово застрягло в горлі у Кармоді. Вічні непорозуміння з тими позаземними життєвими формами: як тільки здається, що дещо вияснив, так виявляється, що взагалі нічого не тямиш. І навпаки, коли все здається суцільною загадкою, то тебе збивають з пантелику цілком зрозумілими вчинками. Кармоді дійшов висновку, що насправді чужинців робить чужими те, що вони не можуть бути абсолютно чужими. Спочатку це тішить, а відтак дратує,
— Гик! — подав голос Виграш.
— Що?
— Я відригнув. Даруй. Ну, хай там як, визнай, що я спритно облагодив усю ту справу.
— Що — облагодив?
— Бесіду з Меліхроном, звичайно,— сказав Виграш.
— Ти облагодив? Ти ж, хай йому біс, спав! Я сам викручувався!
— Не хочу тобі суперечити,— уїдливо підкинув Виграш,— але боюся, що ти помиляєшся. Я впав у сплячку тільки для того, щоб сконцентрувати всю свою силу на проблемі Меліхрона.
— Ти збожеволів! Ти з глузду з'їхав! — розлютився Кармоді.
— Я кажу чистісіньку правду,— наполягав Виграш.— Пригадай-но свою тривалу суперечку, добре аргументований висновок, в якому ти з залізною логікою обгрунтував Меліхронове місце й призначення у Всесвіті.
— Ну то й що?
— Як — що? А хоч колись у своєму житті ти міркував отак? Ти що, філософ чи логік?
— У коледжі я був перший з філософії.
— Пхе! — хихикнув Виграш.— Ні, Кармоді, для таких висновків тобі просто бракує підготовки й розуму. Ось дивися, ти ж на таке й не здатний.
— Ще й як здатний! Я чудово орієнтуюсь у питаннях парадоксальної логіки.
— "Парадоксальної" тут якраз до речі,— перехопив ініціативу Виграш.
— Але ж це моя праця! Я думав!
— Як собі хочеш. Я не підозрював, що це так багато для тебе важить. Я справді не хотів тобі досадити. Скажи краще, тобі доводилося непритомніти, в тебе бували напади сміху або плачу?