— Отже, обіцяєш прийти на вокзал? — запитала Єва.
— Так, так, обов'язково, — відповів я, однак мені здалось, що повинен зробити ще щось, дуже важливе, надзвичайно важливе. Тільки — що?
— Вагон п'ятий,— нагадала Єва.
— Я прийду, звичайно, — сказав я і вже згадав,— що повинен зробити, а, згадавши, почав квапити Єву: то вже йди, йди до тієї своєї товаришки, в якої зупинилась, бо не встигнеш навіть по-людському попрощатись, іди, Єво!
Голуба писанка не котилася далі. Нахилившись, Єва підняла її й поклала в дорожню сумку, перекинуту через плече.
Вулиця вигасала, тьмяніла, вужчала, як обміліла ріка, тепер її можна було перейти вбрід, перебрести, переступити...
— Прошу: один квиток на ленінградський, так, на цей, що відходить за півгодини. У п'ятому вагоні, якщо є місця. _
Мої пальці нервово теребили гроші, які я повинен був подати за квиток, поки жінка за касовим віконцем з'ясовувала, чи є квиток на ленінградський, у п'ятому вагоні. Жінка була маленька, дрібна, з опуклими очима, я думав: зараз від того, що вона скаже, залежить щось дуже важливе в моєму житті, а жінка цього не знає і тому так спокійно і довго пише, говорить, розтинає папірці.
— Вам пощастило, — сказала вона нарешті. — Навіть у п'ятому вагоні. Останнє місце — більше нема.
"Завжди в таких випадках отримуєш останній квиток", — подумав я.
Насправді ж вагон виявився зовсім порожній, жінка була невірно поінформована або ж невірно поінформувала мене.
Окрім нас з Євою, у вагоні була тільки молоденька, ніби закована в панцир самоповаги й спокою провідниця.
...Старий дім плив поволі й погойдувався. Мені хотілося прочинити двері й опинитися сам на сам з чорною, глибочезною, як колодязь, нічною таємничістю, щоб пахло з города трояндами, шурхотіло по стіні листям дикого винограду, щоб хляпала, як грудка мокрої маслянистої глини, по втоптаній доріжці жаба, — і застигала раптом, потрапивши у світлясту пляму від місяця. Поїзд, однак, їхав далі, не спиняючись, і я не міг відчинити дверей того уявного дому.
...Єва стояла на березі моря, тоненька, і над нею літали крикливі чайки, і в Євиних очах, зеленаво-карих і тужних, спалахували зелені тіні від пташиних крил.
В Євиних очах відбивалися вогні за вікном вагона. Мерехтливі вогні, здавалося, вибивали такт нашої дороги: зелене, червоне, жовте, зелене, червоне...
Єва провела рукою по моєму обличчю й усміхнулась. Усмішка світилася зелено, бо за вікном мигнуло зелене світло. Усмішка була сумна.
— Вибач, Єво. Я не так хотів. Я хотів не так.
— Добре, Борисе. Я знаю. Не говори нічого. Голуба писанка світилася у пітьмі.
Поїзд у Ленінграді відпустив нас обох до міста, я дивувався, що Єва йде далеко й незбентежено, з неї раптом упала, як одяг, якась попередня задума й навіть засмученість. Мовчанка її була м'яка й ненапружена, в мене зродилося передчуття чогось доброго, тривкого і певного, ніби Євина мовчанка обіцяла мені спокій і радість. Я ніс її неважку валізку і думав про те, як ми сьогодні увечері проведемо час, і сіра Нева бризнула вгору, і по ній попливли кольорові солом'яники, прибиті аж сюди далекими добрими хвилями.
— Ну, от і прийшли, — сказала Єва. — Давай валізку. Ми вже прийшли.
— Як думаєш, я в цьому готелі дістану номер? Отакий якийсь останній, як квиток на поїзд?
Легкий мій тон чомусь не сподобавсь мені, я прокашлявся, наче хотів напитись, але не мав води.
— Борисе... Борисе... Чи ти справді... Ти не жартуєш? Коли це жарт — то дуже невдалий. Хіба ти справді забув, чого я сюди приїхала?
Обличчя Євине раптом повужчало, ніби вона намагалася стати меншою, непримітною, зовсім зникнути, аби не бачити моїх очей.
— Забув? Та я просто не знаю цього.
— Я тобі вчора говорила. Я все пояснила, Борисе. Тільки ти, мабуть, слухав самого себе. На мене тут чекають. І я його дуже люблю. Розумієш, дуже люблю. Без нього я зайва й нікчемна.
— А в поїзді, Єво, шматок хліба для жебрака? —■ Жменя солодких ягід малому хлопцеві...
Я пішов у вулицю, що злякано відсахнулась від моєї чорної ганьби й туги. Голуба писанка залишилась у Євиній дорожній сумці.
Єва наздогнала мене, торкнулась руки:
— Ти маєш гроші на дорогу додому? Ти ж поїхав отак, без нічого... Візьми гроші, Борисе, слухай, ну, не будь дитиною, я тебе прошу.
Я не дивився на неї, але все одно бачив Єву. Єву, якої не можна пояснити словами. Єву — дівчинку з тонкими руками й ногами, щедру Єву з солодкими вишнями в долонях. Нехай ніхто не важиться навіть зрозуміти її щедрість.
Я продирався крізь день, як через хащі. Знову до Єви.
Авторський коментар
Насамперед автор вважає необхідним хоча б у кількох словах поінформувати читача про першу зустріч та знайомство Андріяни й Бориса, бо ж це знайомство й привело до того, що Андріяна покинула "Торгрекламу" і стала до роботи на заводі, в бюро естетики.
Почалося все з того, що міський молодіжний лекторій зібрав групу охочих поїхати з лекціями в районні центри та села. Читач уже здогадався, що серед тих охочих були Андріяна й Борис. Андріяна-раділа з нагоди вирватися хоч на кілька днів від нелюбої їй роботи, від настирливих замовників, які приходили з готовими уже ідеями рекламних плакатів і листків, і переконати їх у чомусь взагалі не було ніякої змоги, тим більше, що кожен вважав свій товар найбільш вартим як реклами, так і уваги покупців. Борисові запропонували цю поїздку, попросивши розповісти про завод. Все це відбувалося в кінці листопада, було холодно, Борис легковажно виорався в дорогу в плащі, оез шапки, він ходив весь час з піднятим коміром, і саме на це чомусь спершу й звернула увагу Андріяна. Можна уявити собі — якщо так хочеться читачеві, — що Андріяна з першого погляду закохалась, але це б не було правдою, бо вона закохалась трохи пізніше.
Лекція, що її читала Андріяна, торкалася проблем дизайну, естетики й виробництва. Борис знайшов там чимало фальшивого й далекого від дійсності (Андріяна пояснила, правда, що винні в тій неточності також і автори книг, які вона студіювала, готуючись до. лекції). Закономірною після цього була пропозиція Бориса перейти працювати на завод і самій з'ясувати, який зв'язок існує між естетикою й виробництвом або ж яку роль відіграє естетика на виробництві.