Я юбережно обмацую шорсткуваті широкі дошки, ще жовті, бо недавно й нашвидкуруч кладені на місце старих і струхлявілих, сідаю на дошки, не дбаючи зовсім про новенькі й модні штани з японського кримплену — мої ноги звисають над водою, вода ворушиться, водорості ворушаться, від того трохи паморочиться в голові, а міст також поволі, важко й зі скрипом зрушується з місця й пливе уздовж ріки, обережно розвертаючись, і намагається не зачепитись краєм об круто зрізану землю берега.
Куди завгодно можна плисти на цих старих дошках, вони по-справжньому надійні й витривалі, не треба весел, ані вітрил, старий міст сам добре знає, який напрямок хоче обрати собі мандрівник: уздовж течії, чи насупроти, або ж і впоперек.
Ми з мостом давні друзі, нам не доводиться вимовляти вголос надто багато слів, аби порозумітися—досить торкнутись легенько й ласкаво його шорсткуватих дощок. ,
Звичайно, завдяки цій взаємній симпатії міст поблажливо ставиться до всіх забаганок, коли я, приміром, прошу його плисти не лише супроти течії, а також і супроти часу, куди-небудь у призабуту місцину мого дитинства.
Мені зараз так добре, так зелено, і старий міст пливе, куди лиш я хочу, а обидва береги ріки раптом стають сивуваті, ніби їх оповив густий молочно-білий передсвітанковий туман. Спершу я не можу зрозуміти, в чому справа, я вдивляюсь у той туман, він лежить у видолинках і на пагорбах, він сягає міста, над ним випростано і несхитно пливуть височенні, прямокутно закінчені нові будинки з темними заглибинами вікон і лоджій, округлі блискотливі дахи старих храмів, гранчасті дахи таких же старих будинків. Я дивлюсь на місто неначе якось знизу, і від цього все виглядає1 маєстатичним, а в той же час дуже легким і невгамовним, тепер уже не тільки ріка й старий міст, а й усе місто легенько погойдується, а туман снується білими нитками — і я все ще ніяк не можу зрозуміти, звідки та голубувато-рожева піна, що десь далі переходить у сивину, змішується з зеленим, і несе на своїх хвилях цілий світ, і вгортає його, як у хмару.
Зненацька вітер, потурбувавши воду, хапає в жменю жмуток того білого туману і просто біля мене розсипає свою здобич— просто мені в,долоню кілька білих, непрозорих, рожевуватих при основі пелюсток. То дерева цвітуть, — усвідомлюю я врешті, — щойно ж зовсім не цвіли, щойно тільки — очікувальна пора зеленого, і раптом, як лиш я на мить, на одну мить відвернулась, опустила голову, примкнула повіки — все випурхнуло, забіліло, вплелося в зелене, я тримаю на долоні пелюстки, доторкаюсь до них губами, здмухую їх — а вони злітають, але не падають відразу, а залишаються ще якусь
дрібку часу на хвилях весняного густого повітря, і мене раптом огортає превелика радість і втіха, що я не проґавила цього моменту, коли зацвіли дерева.
Молоденькі білі пелюстки, ще анітрохи не обгорілі на краєчках, не поіржавілі й крихти, лежать на вологих дошках старого моста, я зовсім не стидаюсь своєї розчуленості, свого сентименту до тих старих дощок, які прийняли подарований вітром цвіт, я взагалі маю трохи сентименту до всього старого й зникаючого — до коней, вітряків і чорних коминярів, які чистять комини й приносять щастя, коли стрінеш їх у місті зранку, — я маю до них сентимент, але ось ці білі пелюстки я просто-таки люблю, а старий міст пливе, як покірний пліт, керований вправною рукою.
Долоні мої щільно притулені до теплих, наскрізь і аж до пізньої осені уже прогрітих сонцем дощок, долонями я відчуваю кожен порух моста, кожне його зітхання й подих, і відчуваю також, як напружуються вони, мов м'язи, коли десь там, при самому березі, на них ступає людська нога, — міст приймає новий тягар, дошки не вгинаються, але я таки відчуваю, як напружуються вони, як розходиться хвилями ця напруга — від лівого берега до правого, від правого до лівого.
Ще раз ласкаво погладжую шорсткі дошки — треба вже йти, пора—усяка мандрівка кінчається; не має значення, чи прибув ти туди, куди намірявся, — мандрівка все одно мусить скінчитися так чи інакше...
Переступаю через заводську прохідну, показуючи при тому перепустку, де синіми літерами відштамповано "ВЧ", що розшифровується — "в будь-який час" і означає дозвіл входити на територію заводу в будь-яку пору робочого дня, але зовсім не означає, ніби чинити це можна просто так, задля власної приємності.
Затиснуті поміж високими будівлями цехів, тут також цвітуть дерева.
Хлопці в майках, з закачаними холошами, сидять уздовж зелених лавок при зелених столах і грають у доміно, поринувши глибоко в це важливе й доконче потрібне заняття, а дов-
2 170
33
кола них і над їх головами шалено цвітуть дерева. Я торкаюсь рукою до гілки, долоня ще пам'ятає дотик теплих дощок моста, — мені раптом стає моторошно, що хлопці за хвилю, може, озирнуться і вже не побачать цвіту, він може облетіти так само несподівано, як і народився, — а хлопці не встигнуть побачити й не знатимуть, як весною цвітуть дерева. Я маю охоту штовхнути кожного в плече, тицьнути носом у те бгле молоко, в той найбіліший пахучий і живий сніг.
Потім піднімаюся сходами вгору (бо можна І вниз, але то не до нас), — я йду сходами вгору, на третій поверх, відчиняю двері з табличкою "Бюро естетики" й займаю місце за своїм столом. Теодозій не підводить очей з-над своїх паперів: він тактовно удає, ніби не помітив мого приходу, а отже, і моєї тривалої відсутності.
Зрештою, Теодозій і справді міг не помітити моєї відсутності, часом він навіть не чує, коли до нього звертаються, але мені й досі не пощастило з'ясувати, чим так тяжко зайнята його велика, в мохуватих кучерях голова.
Стіл Пет-Пета (моє власне скорочення від "Петро Петрович") захаращений стосами книжок, олівцями, пензлями, сувоями паперів. У попільниці — попіл, вигаслий, холодний і сірий, це попіл давній, але прибиральниця не має відваги на святотатство, вона не сміє навіть вичистити попільницю на Пет-Петовому столі. Пет-Пета вже другий тиждень нема на роботі, він лежить у 'лікарні, і всі його обов'язки спали на мої плечі. Геть-чисто всі — від розмов по телефону з його знайомими, котрих Пет-Пет має багато і скрізь, — аж до викінчення проекту інтер'єра склоцеху.