— А чому мені жінку не бити або кого іншого? треба всіх бити, бо й мене бито!
— Хіба я тому винна? — плаче жінка.
— А як же не винна? одно за одного мусить одвічати!
Отакого коваля викували!
Коли б хто побачив: несе, було, на гору відра з водою стара, убога жінка, а за нею чорнявий обшарпаний хлопчик скаче, — чи пізнав би хто Олександру, багату козачку, пишну дівчину?
Не послужила й місяця — занедужала; жене коваль з хати. Куди йти? Поплелась у панський двір; тільки що в браму вступає, а пані й стрічає її лихими словами:
— Що, — каже, — згодувала собі синка злодія! Обкрав твій Семенко панича! Та підожди лишень, підожди! А ти чого прийшла? Нездужаєш? Женіть її з двора, женіть!..
Вивели Олександру з подвір’я та й кинули під тином без помочі, саму із малим Тишком. Плаче біднесенький хлопчик, плаче!
— Боже ж мій милий! мій Семенко злодій!.. Ой Семеночку, Семеночку! дитино моя добра й щира! Яково-то мені чути таке про тебе!.. Батько ж тобі наказував... Синку ж мій нещасливий! спом’яни свою неньку стару!..
А Тишко, не розуміючи, обійма її та все вмовляє:
— Не журіться, мамо, не плачте, Семенко вернеться. І Семенко, і Йвась, обоє приїдуть...
Та вмовляючи неньку, й заснув коло неї.
XI
Благословилося на світ; прокинувсь Тишко та й пішов просити... Дивиться Олександра, як її дитина рученята простягає до людей; як хто копієчку дасть, хто бублика, інший чорняву головку погладить, а інший одіпхне — все бачить Олександра.
Коли ось підійшов якийсь муж до неї та й питає, чого тут лежить, чия вона. Розпитався про все. "Ходім, — каже, — до мене, поки одужаєш", — і провів її до своєї господи з Тишком.
Він жив собі з ненькою вкупі; удовець був і дитиночку мав маленьку, дочку. Вони міські були, міщани, і заможні — всього було досхочу. А що вже добрячі, то нічого й казати! За тиждень Тишко налився, як червоне яблучко, так і качається по дворі. Олександра то не натішиться — одужала, помолодшала.
— Наймись у нас дитини доглядати, — кажуть їй, а вона й душею радіє. Найнялась. Живе в їх тихо й спокійно; усе б добре, та думки про Семенка її сушать...
— Е-е, — каже хазяїн, — чого журитись? Може, ще не така біда, як ти думаєш. Розпитайся, де він служить. Як у панича, то, має бути, панич простив.
Увечері нишком, щоб пані не побачила, пішла Олександра й розпитала двірських людей.
— Тільки й чули, — кажуть, — що дуже твого Семенка катували, а таки зоставив панич при собі його.
— А що? — питає хазяїн.
— Та добрі вісті, паночку, — каже Олександра, плачучи, — кращих не почую.
— Годі плакати, небого! Паничі не вікуватимуть та чужині, приїдуть, і синів побачиш. Та придбай їм що-небудь, щоб дякували матері.
А вона вже й скриньку купила, пошила калиточку та все складає туди гроші. "Се моїм діточкам буде!" — думає.
Прийде хазяїн з торгу, то, було, й кличе:
— А йди лишень, небого! ось тобі новенький карбованець, поміняймось на старого.
Біжить Олександра, міняється, дякує йому, Боже як! та радіє, як та мала дитина. Полюбує новенькими грошима, що так аж сяють, і сховає знов діточкам.
Треба хазяїну кудись далеко на хутір виїздити; кличе Олександру з собою. Та як би то пані пустила!
Їде до панії, щоб бумагу їй дала; а пані:
— Не хочу я, не дам тобі бумаги і їхати не пущу. Ти повинна мені платити. Скільки береш?
— Два рублі в місяць, пані.
— То й плати мені два рублі в місяць, так пущу.
— Треба ж мені зодягнутись самій і хлопця зодягнути.
— А мені треба ще й більш од тебе. Ти яку-небудь свитину накинеш та й байдуже, а нам треба жити по-людськи. Як не даси двох рублів, то й не пущу!
І не пустила.
— Дай уже їй два рублі, — каже хазяїн, — а ми тебе не обідимо.
Так пані вже каже:
— Хочу три рублі, та, може, й за три ще не одпущу.
Уже й сам хазяїн ходив, просив.
— Не хочу та й не хочу!
Сам і поїхав на хутір.
— Бодай, — каже, — таких і не знати, й не бачити, як твоя пані.
XII
Знов забрала в двір Олександру. Тишка взяла до покоїв, а до матері, було, й не пустить, хіба нишком прибіжить на годинку.
Вже тяжко нездужала бідна Олександра; лежала сама, і води нікому подать; лежала й смерті дожидала. Не було нікого коло неї, тільки старий недужий ключар панський сидів у хаті.
— Братіку мій ласкавий! — промовила Олеся, — покличте Тишка, нехай я поблагословлю свою дитину: уже мені Господь смерть посилає...
— Нема вашого Тишка, сестро: я бачив, за панією поїхав.
— Нехай же його Мати Божа поблагословить! — зговорила плачучи. — Дитя моє кохане!.. Діти мої, діти! Є вас, як цвіту, по всьому світу, тільки вас коло матері нема потомлені віка звести! Викохала я вас лихим людям на поталу... Де ж ви, мої голуб’ятка! мої соколи ясні?
Якось старий ключар змігся та людей закликав. Увійшли люди в хату. Вона глянула:
— Підведіть мене, добрі люди!
Підвели її; зняла вона з себе калиточку в шиї та й дала їм:
— Се моїм діткам... шість карбованців... оддайте... Хто має божу душу, навчайте мого Тишка на все добре!.. Не обіжайте бідного сироту (а слізьми так і зрошається)... будьте до його милостиві!.. Смерть мене постигає саму... Викохала собі трьох синів милих, як трьох голубів сивих... та нема й одного коло мене... Сини мої! діти мої!..
Та як жила плачучи, так і вмерла плачучи.
А пані така, що й поховати добре не хотіла, не то пом’янути. Двірські люди самі й поховали, і пом’янули нещасливу.