Х е л ь м е р (весело). От уже правда істинна! Скільки можеш. Але ти зовсім не можеш.
Н о р а (наспівує і посміхається). Гм! Якби знав ти, скільки у нас, жайворонків і білочок, усяких витрат, Торвальде!
Х е л ь м е р. Ти маленька дивачка! Дві краплі води — твій батько. Тільки і клопочешся, як би роздобути грошей. А як добудеш — дивись, вони між пальцями і вислизнули, сама ніколи не знаєш, куди їх поділа. Ну, що ж, доводиться приймати тебе такою, якою ти є. Це вже у крові в тебе. Так-так, це у тебе спадкове, Норо.
Н о р а. Ах, більше б мені успадкувати від батька його рис!
Х е л ь м е р. А мені б не хотілося, щоб ти була іншою, ніж ти є, мій любий жайвороночку! Та слухай, мені здається, ти... в тебе... як би це сказати? В тебе якийсь підозрілий вигляд сьогодні.
Н о р а. У мене?
Х е л ь м е р. Еге ж. Подивись-но мені просто в вічі.
Н о р а (дивиться на нього). Ну?
Х е л ь м е р (погрожуючи пальцем). Чи ласунка не погуляла трішки в місті?
Н о р а. Ні, що ти!
Х е л ь м е р. Ніби вже ласунка не забігала до кондитерської?
Н о р а. Та запевняю тебе, Торвальде...
Х е л ь м е р. І не покуштувала варення?
Н о р а. І не думала.
Х е л ь м е р. І не погризла мигдалевого печива?
Н о р а. Ах, Торвальде, запевняю ж тебе...
Х е л ь м е р. Ну-ну-ну! Звичайно, я просто жартую...
Н о р а (йдучи до столу, праворуч). Мені й на думку не спало б чинити тобі наперекір.
Х е л ь м е р. Знаю, знаю. Ти ж дала мені слово. (Підходячи до неї.) Ну, залиш при собі свої маленькі різдвяні секрети, моя дорога Норо. Вони, певно, стануть відомі сьогодні ж увечері, коли буде запалено ялинку.
Н о р а. Ти не забув запросити доктора Ранка?
Х е л ь м е р. Не запрошував. Та це й не потрібно. Само собою, він вечеряє у нас. А втім, я ще встигну йому нагадати: він зайде до обіду. Вино я замовив добре. Норо, ти не повіриш, як я радію сьогоднішньому вечору.
Н о р а. І я! А діти які будуть раді, Торвальде!
Х е л ь м е р. Ах, яка насолода відчувати, що ти домігся певного забезпеченого становища, що в тебе буде тепер солідний прибуток. Правда, приємно це відчувати?
Н о р а. О, чудесно!
Х е л ь м е р. А пам'ятаєш минуле Різдво? Ти цілих три тижні зачинялась у себе вечорами і до пізньої ночі все готувала квіти, якісь інші прикраси для ялинки, якими хотіла всіх нас здивувати. У-у, нуднішого часу я не пам'ятаю.
Н о р а. А я зовсім не нудьгувала.
Х е л ь м е р (з посмішкою). А що вийшло з того, Норо?
Н о р а. Ти знову будеш мене дратувати цим? Що ж я могла вдіяти, коли кішка залізла і все пошматувала!
Х е л ь м е р. Ну, зрозуміло, нічого не могла вдіяти, моя бідолашечко. Ти від усієї душі хотіла нас усіх порадувати, і в цьому вся суть. Та добре все-таки, що ці важкі часи минули.
Н о р а. Так, просто чудесно!
Х е л ь м е р. Не треба більше ні мені сидіти самому і нудьгувати, ні тобі псувати свої милі, славні оченята, ніжні ручки...
Н о р а (плескаючи в долоні). Чи не правда, Торвальде, не треба більше? Ах, як чудесно, як це радісно чути! (Бере його під руку.) Тепер я розповім тобі, як я мрію влаштуватися, Торвальде. Ось, як тільки свята скінчаться...
Дзвінок у передпокої.
Ах, дзвонять! (Прибирає трохи в кімнаті.) Мабуть, хтось до нас. Прикро.
Х е л ь м е р. Якщо гість, — мене немає вдома, пам'ятай.
С л у ж н и ц я (на дверях передпокою). Пані, там незнайома дама.
Н о р а. То запроси сюди.
С л у ж н и ц я (до Хельмера). 1 доктор.
Х е л ь м е р. Прямо до мене пройшов?
С л у ж н и ц я . Так-так.
Хельмер виходить до кабінету. Служниця вводить фру Лінне, одягнену по-дорожньому, і зачиняє за нею двері.
Ф р у Л і н н е (ніяково, запинаючись). Здрастуй, Норо.
Н о р а (невпевнено). Здрастуйте...
Ф р у Л і н н е. Ти, мабуть, не впізнаєш мене?
Н о р а. Ні, не знаю... Так, здається... (Поривчасто.) Як! Кристина... Невже це ти?
Ф р у Л і н н е. Я.
Н о р а. Кристино! А я не впізнала тебе відразу! Та й як можна... (Стиха.) Як ти змінилась, Кристино!
Ф р у Л і н н е. Ще б пак. За дев'ять-десять довгих років...
Н о р а. Невже ми так давно не бачились? Так, так воно і є. Ах, останні вісім років — от щасливий був час!.. То ти приїхала сюди до нас у місто? Рушила у таку довгу дорогу взимку! Хоробра!
Ф р у Л і н н е. Я тільки сьогодні приїхала, вранішнім пароплавом.
Н о р а. Щоб повеселитись у свято, звичайно. Ах, як славно! Ну й будемо ж веселитись! Ти ж роздягнись. Тобі не холодно9 (Допомагає їй.) Ось так. Тепер сядемо зручніше, біля грубки. Ні, ти в крісло! А я в качалку! (Бере її за руку.) Ну ось, тепер знов у тебе обличчя таке, як раніше. Це лише в першу хвилину... Хоча все ж ти трохи зблідла, Кристино, і, здається, трохи схудла.
Ф р у Л і н н е. І дуже, дуже постаріла, Норо.
Н о р а. Здається, трішки, ледь-ледь, зовсім трішки. (Раптом зупиняється і починає серйозним тоном.) Але яка ж я пустоголова — сиджу тут. базікаю! Люба, дорога Кристино, вибач мені!
Ф р у Л і н н е. У чому справа, Норо?
Н о р а (тихо). Бідна Кристино, ти ж стала вдовою.
Ф р у Л і н н е. Три роки тому.
Н о р а. Так, я знаю. Я читала в газетах. Ах, Кристино, повір, я стільки разів збиралася написати тобі в той час, та все відкладала, все щось заважало.
Ф р у Л і н н е. Люба Норо, я добре розумію.
Н о р а. Ні, це було огидно з мого боку, Кристино. Ах ти, бідолашна, скільки ти, мабуть, витерпіла. І він не залишив тобі жодних коштів?
Ф р у Л і н н е. Жодних.
Н о р а. Ні дітей?
Ф р у Л і н н е. Ні дітей.
Н о р а. Значить, нічого?
Ф р у Л і н н е. Нічого. Навіть горя й жалю, чим можна було б живити пам'ять.
Н о р а (недовірливо дивлячись на неї). А як же це може бути, Кристино?
Ф р у Л і н н е (гірко посміхаючись, гладячи Нору по голові). Інколи буває, Норо.
Н о р а. Значить, сама-самісінька. Як це, мабуть, надзвичайно важко. А у мене троє чудових дітей. Зараз ти їх не побачиш, вони гуляють з нянею. Але ти неодмінно розкажи мені про все...
Ф р у Л і н н е. Ні-ні-ні, розповідай краще ти.
Н о р а. Ні, спочатку ти. Сьогодні я не хочу бути егоїсткою. Хочу думати тільки про твої справи. Та одне я все ж таки повинна сказати тобі. Знаєш, яке щастя звалилось на нас у ці дні?
Ф р у Л і н н е. Ні. Яке?
Н о р а. Уяви, чоловік став директором акціонерного банку!