Люба Наталі, я розповів вам своє життя без утаювання і без прикрас, ніби говорив з самим собою; відкривши перед вами своє серце, яке в ту пору вас ще не знало; може, я несамохіть зачепив якусь струну у вашій чуйній і ревнивій душі, але те, що розгнівало б жінку звичайну, для вас, я певен, стане ще однією причиною, щоб кохати мене. Жінці обраній суджена висока роль біля стражденного і хворого серця: вона стає сестрою-жалібницею і гоїть його рани, робиться матір'ю і все прощає своїй дитині. Страждають не лише великі поети й художники; люди, які живуть задля своєї країни, задля майбутнього народів, розширюючи коло їхніх думок і пристрастей, часто почувають себе безконечно самотніми. Вони потребують любові чистої й відданої істоти; повірте, вони уміють цінувати велич люблячої душі жіночої. Завтра я довідаюся, чи була моя любов до вас помилкою.
"ПАНОВІ ГРАФОВІ ФЕЛІКСОВІ ДЕ ВАНДЕНЕСУ
Любий графе, ви отримали від безталанної пані де Морсоф листа, який, за вашими словами, допоміг вам ввійти в світське товариство, йому ви завдячуєте ваше високе становище. Дозвольте ж мені завершити ваше виховання. Ради Бога, позбудьтеся огидної звички: не наслідуйте вдови, яка вічно мовить про свого першого чоловіка і дорікає другому чеснотами небіжчиковими. Я француженка, любий графе; я рада б одружитися з чоловіком, якого покохаю, але, далебі, я не можу одружитися з пані де Морсоф. Прочитавши ваші записки з тією цікавістю, якої вони заслуговують,— а ви знаєте, як я цікавлюся вами,— я подумала, що ви дуже остогидли леді Дадлей, повсякчас підносячи перед нею над усяку міру досконалість пані де Морсоф, і заподіяли великого горя графині, катуючи її описами кохання англійки. Ви були нетактовний і зі мною, бідолашним створінням,— адже я не маю інших заслуг, окрім тієї, що подобаюся вам; ви дали мені зрозуміти, що я не вмію вас кохати ні як Анрієтта, ні як Арабелла. Я визнаю свої хиби й добре їх знаю сама, але навіщо так брутально нагадувати мені про них? Знаєте, кого мені жаль найбільше? Четвертої жінки, яку ви покохаєте. Їй уже доведеться вести боротьбу з трьома попередніми, і тому мені хочеться, на благо і вам, і їй, застерегти вас од небезпеки: начувайтеся, у вас страшна пам'ять! Я зрікаюся морочливої честі кохати вас: на те треба мати забагато вартостей, і католицьких, і англіканських, до того ж я не схильна боротися з привидами. Чесноти вашої клошгурдської страстотерпиці можуть налякати найпевнішу себе жінку, і ваша безстрашна амазонка остуджує найпалкіші сподівання на щастя. Ні одна жінка, хоч як би вона намагалася, не може надіятися дати вам такі радощі, які давала Арабелла. Ні розумом, ні серцем ви не в змозі побороти своїх спогадів. Ви забули, що верхи часто їздимо й ми. Я не зуміла вернути сонцю жар, утрачений ним після смерті вашої святої Анрієтти, і біля мене вас, як і колись, обсипатиме мороз. Друже мій,— бо ви назавжди зостанетеся мені другом,— утримуйтеся надалі від таких визнань: вони відкривають ваше розчароване серце, відлякують кохання і змушують жінку сумніватися в самій собі. Кохання, любий графе, живе лишень довірою. Жінка, яка перше ніж вимовити слово чи скочити в сідло, почне думати, що сказала б небесна Анрієтта або скільки грації виявила б вершниця Арабелла, ця жінка, запевняю вас, відчує, як у неї німіє язик і тремтять коліна. Признаюся, мені захотілося дістати кілька ваших хвилюючих букетів, але ви їх більше не збираєте. Тепер є багато речей, яких ви не важитеся робити, багато думок і радощів, які померли для вас. Ні одна жінка, повірте, не захоче вічно стикатися у вашому серці з покійницею, котру ви зберігаєте в ньому. Ви просите мене кохати вас з християнського милосердя. Не приховаю, я можу багато чого робити з милосердя, все що заманеться — але тільки не кохати.
Іноді ви нудитеся і навіваєте нудьгу на інших, ви називаєте вашу журбу меланхолією,— що ж, справа ваша, але ви стаєте нестерпний для тієї, хто вас кохає, і насуваєте їй найпохмуріші роздуми. Я надто часто бачила між нами могилу вашої святої; я багато думала, я себе знаю і можу прямо сказати, що не хочу померти, як вона. Якщо ви втомили леді Дадлей, жінку незвичайну, то боюся, що, не маючи її непогамовної жаги, я охолону ще швидше, ніж вона. Зречемося кохання, адже ви можете бути щасливий, лише поділяючи його з померлою, і залишимося друзями — така моя воля. Як, любий графе, на зорі життя ви зустріли чарівну жінку, бездоганну коханку, яка опікувалася вашою долею, зробила вас пером, нестямно кохала вас і просила у вас тільки вірності, а ви завдали їй такого горя, що вона померла! Але ж це жахіття! Серед найпалкіших і найнещасніших молодиків, які оббивають паризьку бруківку, плекаючи амбітні мрії, ні один не відмовився б шануватися десять років, навіть за половину тих ласк, на які ви відповіли чорною невдячністю! Коли вас так палко кохають, чого ще можна бажати?
Безталанна жінка! Як вона страждала, а ви, вимовивши кілька сентиментальних фраз над її могилою, думаєте, що вже по всьому. Ось яка віддяка чекає, мабуть, і мою ніжність! Дякую, любий графе, але я не хочу мати суперниці ні в цьому світі, ні в потойбічному. Якщо у вас на сумлінні такі злочини, то про них, принаймні, не слід говорити. Я поставила вам необачне питання: я вчинила як жінка, цікава Євина дочка; вам же треба було зважити, який відгук викличе ваша відповідь. Ви мали мене ошукати, згодом я була б вам за це вдячна. Невже ви не знаєте, в чому головна вартість чоловіків, які мають успіх у жінок? Вони великодушно клянуться нам, що нікого не кохали, окрім нас, і що ми — їхнє перше кохання. Ваші наміри нездійсненні. Подумайте, друже мій, чи можна бути одночасно пані де Морсоф і леді Дадлей, адже це все одно що поєднати воду з вогнем! Ви, певне, жінок не знаєте! Вони завжди лишаються самими собою і зберігають хиби, властиві їхній статі. Ви зустрілися з леді Дадлей надто рано, щоб її поцінувати, і все лихе, що ви про неї говорите, мені здається помстою вашого ображеного самолюбства; ви зрозуміли пані де Морсоф надто пізно, і покарали одну за те, що вона не була другою; що ж буде зі мною: адже я ні та, ні друга?