— Не нарікайте на вертеп, не картайте себе за любов і турботу І Це були перші приємні хвилини, які я пережив у новому, ще порожньому домі; вони й досі передо мною як живі. Пам'ятаю, яке дивне почуття охопило мене, коли після роздачі звичайних різдвяних подарунків нас посадовили перед дверима, що вели в другу кімнату. Двері відчинились. Але не для того, щоб нам сновигати сюди-туди, як це було раніше. Вхід був заставлений чимось несподівано святковим. Був там якийсь високий портал, закритий таємничою завісою. Спочатку всі ми стояли віддалік, а коли нам вельми закортіло побачити, що ж це там блищить і шурхотить за напівпрозорим покривалом, нас кожного посадовили на стільчик і наказали терпляче ждати.
Отож сіли ми всі, і стало тихо. Свисток дав гасло, завіса піднялась угору, і нам відкрився яскраво-червоний вигляд на храм. З'явився первосвященик Самуїл з Йона-таном; вони розмовляли між собою, і їх дивні голоси сповнили мене великою до них пошаною. Незабаром ступив на сцену Саул, вельми збентежений нахабством великого воїна в важкому риштункові, який викликав його і всіх із ним сущих на бій. І як же мені стало радісно, коли вперед вискочив малесенький син Ісая з гирлигою, торбою і пращею та сказав: "Великомогутній царю і пане над панами! Хай ніхто не втрачає перед ним мужності. Коли ваша величність дозволить мені, то я вийду і прийму бій з цим велетом". Перша дія закінчилась, і глядачі вкрай були зацікавлені побачити, що ж буде далі. Всі бажали, щоб музика якнайшвидше перестала грати. Нарешті завіса знову пішла вгору. Давид рокував тіло потворного велета на поталу птахам небесним і звірям земним. Філістимлянин довго глузував, тупотів ногами, але врешті звалився на землю як колода, тим самим надавши всій справі чудесного закінчення. І коли потім діви заспівали: "Саул побив тисячі, а Давид десятки тисяч", коли перед маленьким звитяжцем пронесли голову велета і він отримав за дружину красуню царівну, то, незважаючи на велику радість, мені таки було непомалу досадно, що цей щасливець такий карлик на зріст. Бо згідно з біблійним переказом про велета Голіафа і малого Давида в п'єсі аж надто яскраво підкреслили ці характерні риси. Скажіть, будь ласка, де поділись ляльки? Я обіцяв показати їх одному приятелеві, якого вельми потішив, розповівши про цю дитячу п'єсу.
— Мені й не диво, що ти так добре все затямив, бо й сам одразу з великим захопленням взяв у цьому участь. Я ж не забула, як ти поцупив у мене ту книжечку і всю п'єску вивчив напам'ять; а довідалась я про це лише тоді, коли ти одного вечора виліпив собі з воску Голіафа та Давида і змусив їх один одному декламувати, аж нарешті дав доброго стусана велетневі, настромив його потворну голову на довгу шпильку та приліпив воском до руки маленького Давида. Тоді я так щиро по-материнському раділа з твоєї доброї пам'яті та з твоїх патетичних промов, що поклала негайно передати тобі всю дерев'яну трупу. Я не думала тоді, що це завдасть мені потім стільки прикрощів.
— Не дорікайте собі,— перебив її Вільгельм,— бо нам ця забава дала чимало приємних годин!
По тому слові попросив він ключі і квапливо пішов шукати ляльок, приніс їх і на мить перелинув у ті часи, коли вони здавалися йому живими, коли він звуками свого голосу, рухами своїх рук немовби оживляв їх. Він узяв їх із собою в кімнату і старанно заховав.
Розділ третій
Коли перше кохання, як усі кажуть, є найпрекрасніше з усього, що серце раніш чи пізніш відчути може, то тричі щасливим повинні визнати ми героя нашого, якому випало на долю зажити повністю блаженства цього неповторного моменту. Тільки небагатьом людям так чудесно в житті фортунить, тоді як більшість у своїх ранніх почуттях проходять крізь сувору школу, в якій вони, після мізерних насолод, мусять відмовитись від кращих бажань і зректися того, що їм здавалося найвищим блаженством.
На крилах своєї уяви линула Вільгельмова пристрасть до звабливої дівчини. Після короткого знайомства запобіг він у неї прихильності і володів тепер особою, яку дуже кохав, ба навіть поважав, бо вона вперше з'явилась йому в сприятливому світлі театральної вистави, а його пристрасть до сцени поєдналася з коханням до жінки. Юність дарувала йому гойні радощі, які підтримувались і підносились натхненною поезією. Становище коханої створювало в їхній поведінці настрій, що вельми загострював його почуття. Страх, що коханий може дочасно довідатись про її інші зв'язки, надавав їй милого вигляду турботи й сором'язності. Жагуча була її пристрасть до нього, і навіть неспокій тільки збільшував її ніжність. Вона була найчарівніша істота в його обіймах.
Коли він прокинувся від свого першого сп'яніння радощами та озирнувся на своє життя й стосунки, йому все з'явилося в новому світлі: його обов'язки стали святіші, його нахили ясніші, знання виразніші, таланти міцніші, наміри рішучіші. Тому він легко знайшов спосіб уникнути батькових докорів, заспокоїти матір і вільно втішатися Маріаниним коханням. Вдень він ретельно виконував свої обов'язки, відмовлявся навіть від театру, ввечері за столом любенько вів розмови, а коли всі лягали спати, вимикав тихенько з дому, загорнувшись у плащ і, прослизнувши в сад, з усіма Ліндорами та Леандрами в грудях, квапився до своєї коханої.
— Що це ви принесли? — запитала Маріана, коли він одного вечора показав клуночок, на який стара, сподіваючись подарунків, вельми уважно спозирала.
— Ви ніяким світом не вгадаєте,— одказав Вільгельм. Як же здивувалась Маріана, як вжахнулась Барбара,
коли в розв'язаній серветці вони побачили купу різноманітних ляльок з п'ядь завбільшки. Маріана голосно сміялась, коли Вільгельм почав звільняти заплутані між собою дротики, щоб кожну ляльку показати окремо. Стара ж роздратовано відійшла вбік.
І дрібнички навіть вистачить, щоб двох закоханих розвеселити, то й наші друзі цього вечора були аж надто веселі. Маленькій трупі зробили оглядини, кожну ляльку добре обдивилися, над кожною посміялись. Цар Саул в чорному оксамитовому вбранні, в золотій короні Маріа-ні зовсім не сподобався. Він виглядав, казала вона, дуже штивно і педантично. Тим більше припав їй до вподоби Йопатан, його гладке підборіддя, жовта і червона одежа та тюрбан.