* * *
Оце, я розумію, спосіб!
Це не те, що під Львовом або під Станіславом, в холоді, в голоді, в тифозних вошах, під шляхетською шрапнеллю соборність здійснювати…
Тут просто.
Підголився, черевики підлакував, вуса підкрутив і на падебрадську алею:
— Панунцю! Як вам погодка? І взагалі ніжка у вас… Хехехе!
— Що ви, пане, хто вам дав право?
— Соборність, знаєте! Хехехе!
— Ах, що ви? Хоч і соборність, але ж нащо ж так тискать?
— Ах, ідея ж! Та знаєте, панунцю, за таку ідею не те що притиснуть, задавить можна!
— Ах, побалакайте з мамунцею!
Потім серед товаришів:
— Ех, панове! До ранку сьогодні соборну Україну здійснював! Не піду на лекції — спати хочеться…
* * *
У нас, як ми парубкували, ця справа зовсім інакше звалася.
P. S. Може, хто подумає, що це вигадано. Не вірите мені,— повірте шановному Євгенові Чикаленкові, що з захопленням розповідає про цей намір здійснити соборність України на шпальтах "Українського голосу" № 40 від З жовтня 1926 року.
"ОЙ ГОРЕ, ГОРЕ МНІ"
Дев'ять літ, значить, уже, як "камунія п'є нашу кров"… Ото 1917 року, 7 листопада, як почала пити, та й досі… І які ж ми такі нещасні люди поробилися за цей часі Як ми видержали, бог його святий знає?! Ви тільки послухайте, яких способів уживали більшовики, щоб до цурки нас ізнищити…
Насамперед — землею нас задавити хотіли…
— Ходите, — говорять, — ручки в брючки позакладавши, сіряки наопашки, я ж вам!
Та зразу як шандарахнули на бідне, нещасне селянство п'ятдесят мільйонів десятин поміщицької землі…
— Ага, — кричать, — попались?! Викручуйтесь! Застогнало бідне селянство…
— Пропааали!
Та як же ж не пропадати: землі сила, поміщиків нема, обробляти нікому…
— Ряатуйте! — кричать селяни. — Гинемо! Це не інакше як анцихрист!
Дуже сильно надималися, поки сяктак ту силу землі до себе приборкали… Аж повпрівали… А більшовики не вгавають.
— З поміщицькою вже уговталися?! Почекайте, ми ще вам візка підтаскаємо…
— Оддать, — кричать, — ще тому селянству куркульської землі п'ятдесят мільйонів десятин! Додавлюй селянство до кінця!
Тяжко, дужетаки тяжко пришилося бідному селянству… Але якось із божою поміччю і з цією землею упорались. Упорались, сидять і думають. Чи кінець уже, чи не кінець?
Більшовики дивляться, що землею не взяли, живуче дуже селянство.
— Катай, — кажуть, — на них сільськогосподарські машини… Машинами їх, машинами! Не давай опам'ятатися!
Та як двинули, як двинули на бідне селянство машини… На сто дев'яносто мільйонів карбованців машин за цей час на село двинули…
Трактори татахкають, молотарки гудуть, паровики ревуть, віялки Цокотять, плуги блищать, сіялки риплять…
Таке знялося, таке піднялося, що паламарі по всіх церквах почали в дзвони калатати, — думали: війна.
І тут не взяла "камунія" — вискочили… Тракторами навіть почали весілля справляти… А сильно хотіли більшовики машинами селянство зничтожить, 21 тисячу тракторів на села пустили…Жарти вам?
Не взяли машини селянство. Хоч і з великими труднощами, а вижило воно.
Не зупинилися на цьому більшовики… Не дають дихати ніяк селянинові…
— Не взяли, — кажуть, — машинами, візьмемо чимось іншим, а таки додавимо. На те ми, мовляв, — "камунія", гірша від анцихриста…
Та й вигадали на бідну, на темну, на затуркану голову Землевпорядкування та меліорацію…
— Позвикали, — кажуть, — за двадцять верстов на восьмушки їздити?! Позвикали на болотах порпатись?! Брешете! Ми вас примусимо на однім шматку біля хати хліборобити, ми вам повисушуємо болота! Ми вам покажемо!
Двадцять мільйонів карбованців державних коштів на це діло кинули!
61 мільйон десятин землі впорядкували!
180 тисяч десятин землі од багнищ осушено!
10 мільйонів тисяч десятин землі водою напоєно! Довго чухалось, довго стогнало й кректало селянство від цього лиха…
Та всетаки вичухалось…
Думало — край уже… Кінець! Нічого, — думало, — вже більшовик не придумає…
А більшовик хитрий, упертий…
Електрику вигадав!
Напускає електричество на села!
600 сільських електростанцій побудував.
Ні сірничка тобі засвітити, ні од тієї лампочки закурити… Крутнув штепселя, воно й горить…
Доводиться крутити, нічого не зробиш…
Бо ж жити хочеться, хоч і напосілася та "камунія" дуже здорово.
Та якби ж хоч на цьому окошилося?! Так ні!
Загальне навчанняі
Ліквідуй неписьменність на десяті роковини! Кооперує всіх поголовно!
А це ще Дніпрельстан вигадали… На Дніпрі таку електричну станцію будувати задумали, що півУкраїни в дроти візьмуть…
Що його робить, як його зпід тої "камунії" виприснути — хто й зна…
Дев'ять літ кров п'є…
А воно кров якась гаспидська… "Камунія" її смокче, а вона, іродова душа, грає, а вона грає…
І чим її вгамувати, і чим її припинити — способу не добереш…
Бідні селяни!
СЛУХАЙ, ОБИВАТЕЛЮ!
І коли після пива, після лото, після механічного тоталізатора він прийшов додому і напівроздягнений сидів у кріслі, велика втома залила його мозок, його м'язи, його нерви…
Тоді прийшла до нього чудесна жінка, в кривавочервону порфіру одягнена, і поклала свою сталевопрекрасну руку на спітніле чоло його…
І в очах чудесної жінки світилася тверда воля й велика мудрість.
— Хто ти є, чоловіче? — запитала його чудесна жінка. І, осяяний неземною красою жінки чудесної, промовив він:
— Обиватель я!
— Про що мариш, обивателю?
— Так собі… Спати хочу… Роздягатися ліньки… Сиджу… І промовила чудесна жінка:
— Десять літ завтра, обивателю, як прийшла я на землю цю. Десять літ завтра, обивателю, як у вирі, у вихорі, у бурхливому полум'ї, у кривавих загравах прошуміла я ланами, лісами, степами…
Десять літ…
— Хто ти?
— Я — революція!
— Рррят…!
— Не кричи, обивателю! Не бійся! Ти ж певний, що я не така тепер, як була дев'ять літ тому, коли од заграв моїх ти ховався в льохи, коли з перин, умивальників та урильників ти під дверима робив од мене барикади, коли од вихору мого ти закладав подушками вікна… Чого ж ти боїшся? Давай краще з тобою побалакаємо…
— Дддавай!
* * *
— Ну, обивателю! Як ти живеш?
— Сквернувато… 9й розряд, і нагрузки не дають…
— Ах, не про те я… Не про те… Ти колинебудь думав про мене?
— Думав…
— Коли ж ти думав?
— Як на загальних зборах у порядку профсоюзної дисципліни бував. Там про тебе говорили, а я думав…