– Дуже добре.
Незнайомець підвівся і звернувся до присутніх:
– Вже нерано. Промови цих добродіїв не позбавлені певного інтересу і навіть блиску. Однак, з вашого дозволу, я хочу залишити зібрання. Дякую вам за ту велику ласку, яку ви виявили, задовольнивши моє прохання. Я попрошу голову залишити торбину до завтра у себе і передати оці три п’ятсотдоларові асигнації містерові Річардсу.
Гроші було передано голові.
– О дев’ятій годині я зайду по торбину, а об одинадцятій занесу решту до десяти тисяч доларів містерові Річардсу додому. На добраніч!
І він вийшов, залишивши присутніх галасувати, веселитися, співати під скавучання собаки уривки з "Мікадо" та пісні: "Ви не та-а-ка пога-ана люди-на,– амінь!"
IV
Удома Річардси мусили до самої півночі приймати поздоровлення. Нарешті вони лишилися самі. Вигляд у них був трохи сумний, вони сиділи мовчки й усе думали. Аж ось Мері зітхнула й промовила:
– Як ти гадаєш, нам є за що докоряти собі, Едварде, чи не дуже? – і її неспокійний погляд зупинився на столі, де лежали три прикрославні асигнації, що їх недавні відвідувачі розглядали й мацали з такою святобливістю.
Едвард відповів не зразу. Зітхнувши, він нерішуче сказав:
– А що ми могли зробити, Мері? Так нам, мабуть, судилося... як і всьому на світі.
Мері звела погляд на нього й пильно дивилася деякий час йому в лице, але він не зустрівся поглядом з нею. Помовчавши, вона промовила:
– Я думала, що вислухувати поздоровлення завжди приємно. Але... мені тепер здається... Едварде...
– Що таке?
– Ти залишишся в банку?
– Н-ні...
– Відмовишся від посади?
– Вранці... подам заяву...
– Так, напевно, буде краще.
Річардс схилив голову на руки й пробурмотів:
– Раніш я не боявся пропускати гроші тисяч людей через свої руки, але тепер, Мері, я так стомився, так стомився...
– Лягаймо хіба спати.
О дев’ятій годині ранку незнайомець зайшов по торбину й одвіз її до готелю. О десятій Гаркнес мав із ним приватну розмову. Незнайомець зажадав і одержав п’ять чеків на столичний банк – "на пред’явника" – чотири по півтори тисячі доларів кожен, і один на тридцять чотири тисячі доларів. Один з дрібних чеків він поклав у гаманець, а решту, на суму в тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів, запечатав у конверт і додав до чеків записку, написану вже після того, як Гаркнес пішов. Об одинадцятій годині він постукав у двері будинку Річардсів. Місіс Річардс поглянула у шпарину між віконницями, тоді вийшла й узяла конверт від незнайомця, що зник, не сказавши й слова. Вона повернулася розчервоніла й непевна в ногах. Важко дихаючи, вона промовила:
– Я певна, що впізнала його! А вчора ввечері мені все здавалося, неначебто я його десь уже бачила.
– Це той, що приніс сюди торбину?
– Я майже певна цього.
– Отже, це той Стівенсон, що йому так пощастило обвести круг пальця найвизначніших громадян нашого міста за допомогою фіктивної таємниці. Тепер, якщо він прислав чеки замість грошей, виходить, що він і нас обкрутив, хоч ми вже думали, що уникли цього. Я вже почав був заспокоюватися після вчорашнього вечора, а зараз від одного погляду на цей конверт відчуваю нудоту. Він не дуже товстий; вісім тисяч п’ятсот доларів навіть у найбільших банкнотах мали б бути грубші, ніж цей конверт.
– Едварде, а чому тобі не до вподоби чеки?
– Чеки, що їх підписав Стівенсон! Я б не відмовився взяти вісім тисяч п’ятсот доларів, якби вони були в банкнотах... бо це, очевидно, так нам судилося, Мері... але в мене ніколи не вистачило б духу... Заплатити комусь чеками, підписаними цим згубним іменням, я і спробувати б не наважився. То була б пастка. Цей чоловік хотів спіймати мене, однак, ми якось того уникнули; а тепер він намагається зробити те в інший спосіб. Якщо це – чеки...
– Ох, Едварде, який жах! – вона показала чеки й заплакала.
– Кинь їх у вогонь! Швидше! Не піддаваймося спокусі! Це – пастка, щоб люди з нас сміялися, як сміялися з тих... дай мені, коли ти сама не наважуєшся!
Він схопив їх, намагаючись затиснути в руці, доки дійде до грубки. Але він був людина, він був касир і він зупинився на хвилинку, щоб глянути на підпис. І мало не зпепритомнів.
– Дмухни на мене, Мері, дмухни на мене! Це те саме, що й справжнє золото!
– О, як чудово, Едварде! Але чому?
– Їх підписав Гаркнес! Що тут за нова таємниця, Мері?
– Едварде, ти гадаєш...
– Поглянь сюди... Глянь на них! Півтори тисячі... півтори... півтори... тридцять чотири тисячі... тридцять вісім тисяч п’ятсот доларів! Мері, торбина не варта була й дванадцяти доларів, а Гаркнес, очевидячки, заплатив за неї, як за золото...
– І ти гадаєш, усе це має бути наше... замість десяти тисяч?
– Та нібито так. Чеки виписано "на пред’явника".
– А це добре, Едварде? Навіщо це так?
– Гадаю, для того, щоб ми одержували гроші десь в іншому банку. Можливо, Гаркнес не хоче, щоб про це знали. А це що? Записка?
– Так, вона була тут разом з чеками.
Записка була написана рукою Стівенсона, але без підпису. Там було сказано:
"Я помилився. Вашій чесності не страшна ніяка спокуса. Я був іншої думки про вас, але я помилявся й щиро прошу вибачити мені. Я поважаю вас – від щирого серця. Це місто не гідне цілувати краї вашої поли. Шановний добродію, я заклався був сам із собою, що у вашому самовдоволеному місті є дев’ятнадцятеро чоловік, яких можна спокусити, я програв. Візьміть виграш – у вас на це повне право".
Річардс глибоко зітхнув і промовив:
– Здається, що записку писано вогнем, так вона пече. Мері, я знову нещасний...
– Я теж... Ох, боже мій, я...
– Ти тільки подумай, Мері: він вірить у мою чесність!
– Замовкни, Едварде! Я не можу більше!
– Якби ці чудові слова були заслужені, Мері,– а бог відає, як я вірив, що достойний їх,– здається, я віддав би за ці слова всі сорок тисяч. А цей папірець, дорожчий за золото і самоцвіти, зберігав би довіку. Але тепер він буде нам вічним докором, Мері!
І він кинув записку у вогонь.
Невдовзі прийшов посильний і приніс конверт.
Річардс вийняв звідти записку й прочитав. Записка була від Берджеса.
"Колись у скрутну хвилину ви врятували мене. Я врятував вас учора ввечері. Для цього я мусив збрехати, але жертву цю я приніс охоче, з наказу вдячного серця. Ніхто в цьому місті не знає так добре, як я, що ви чудова, добра й шляхетна людина. В глибині серця ви не можете поважати мене, добре знаючи, в чому мене звинувачують, але я прошу вас принаймні повірити, що я – людина вдячна. Це полегшить мені мій тягар,