Враз Макл наїжачився й загарчав. Усі озирнулись і побачили, що матка пливе знову і вже зовсім недалечко. Та вона не розганялася для удару. Вона повільно обпливла шхуну кругом, ніби вивчала свого ворога.
— Певне, і їй уже далося взнаки оте буцання, голівонька заболіла, — осміхнувшися, сказав Доутрі більше для того, щоб підбадьорити товаришів.
Тільки-но вони гребнули разів із десять, як Великий Джон скрикнув. Усі звели очі на бак шхуни, куди він дивився, й побачили там кота з матроського кубрика, що гнався за великим пацюком. По баку метались іще пацюки — видно, вода їх повиганяла з кубел.
— Невже таки ми покинемо кота?.. — запитливо промовив Доутрі.
— Ну що ви! — відповів Старий Моряк, наліг на стернове весло й завернув шлюпку назад.
Китова матка, що повільно кружляла навколо шхуни, двічі легенько гойднула їх, поки вони забрали кота й знов налягли на весла. Вона ніби й не помічала їх. То з великої потвори, зі шхуни впала смерть на її дитинча, і на шхуну був звернений весь її гнів.
Тільки-но шлюпка трохи відійшла, попливла геть і матка. За півмилі вона завернулась і почала розганятися знову.
— Ну, тепер судно, повне води, дасть їй доброго відкоша, — сказав Доутрі. — Не гребіть, подивімося.
Цей удар, що припав якраз у середину судна, був найсильні-ший з усіх. Снасті й уламки дерева злетіли вгору, і шхуна так на-кренилась, що аж блиснула мокрою мідяною обшивкою днища. Тоді важко гойднулась на другий бік і вирівнялася. Грот-щогла п’яно захиталась, але не впала.
— Нокаут! — гукнув Доутрі, загледівши, що тварина безладно б’є хвостом по воді. — Певне, обом каюк.
— Шхуна він зовсім кінчай, — зауважив Квек, бо фальшборт "Мері Тернер" уже зник під водою.
Шхуна швидко пішла на дно; за кілька секунд поринув і залишок грот-щогли. Зосталася тільки китова туша, що безвладно тіпалась на поверхні води.
— І похвалитися нічим, — сказав Доутрі замість надгробного слова "Мері Тернер". — Бо однаково ніхто не повірить. Щоб отаке дебеле суденце потопила, зумисне потопила стара китова матка! Ні, вибачайте, пане-добродію. Я сам не вірив тому шкарбунові в Гонолулу, коли він хвалився, ніби врятувавсь із потопленого "Ессекса", і мені ніхто не повірить.
— Гарна була шхуна, доладне суденце, — журився Старий Моряк. — Я ще не бачив стрункішого рангоуту на трищогловій шхуні й не знав трищогловика, щоб так легко ходив проти вітру.
Дег Доутрі, старий парубок, незвиклий до осілого життя, окинув поглядом пасажирів шлюпки, за яких тепер мусив дбати: Квека, бридкого чорношкірого папуаса, якого він колись урятував від зубів його власних одноплемінців; A-Моя, суднового кухаря, невеличкого літнього китайця, чий точний вік важко було вгадати; шляхетного Старого Моряка, якого він любив і шанував; Великого Джона, молодого скандинава, велетня на зріст і дитину душею; Кілені-боя — диво-собаку; Вишкребка — вгодованого й навдивовижу дурного щенюка-ньюфаундленда; Кокі — живий жмутик білого пір’я, рішучий та владний, мов сталеве лезо, і невідпорно-влесливий, мов пещене чарівне дитя; і навіть кота з кубрика — звинного рудого винищувача пацюків, що примостився між ногами в A-Моя. А до Маркізьких островів було довгих дві сотні миль, та ще й пасат, що мав донести їх туди, стих, хоча мусив неодмінно повіяти знову.
Стюард зітхнув, і йому чогось зринув у пам’яті малюнок із дитячої книжки про бабусю, що жила в черевику зі своїм численним родом. Потім рукою витер із чола піт і знову звернув увагу, що шкіра між бровами не чує дотику; а тоді сказав:
— Ну що ж, дітки, на веслах до Маркізів не дійдемо. Треба вітру. Але зараз треба відпливти хоч на милю від цієї сердитої матки. Чи оклигає вона, чи ні, я не знаю, та однаково біля неї мені якось моторошно.
РОЗДІЛ XVI
За два дні по тому на пароплаві "Маріпоза", що йшов своїм звичайним маршрутом від Таїті до Сан-Франциско, всі пасажири враз облишили грати на палубі в кільця, посхоплювалися з-за картярських столів у курильні, покидали книжки та шезлонги і, з’юрмившись понад бортом, утупили очі в шлюпку, що наближалася до них, гнана легким попутним вітром. Коли Великий Джон з А-Моєвою та Квековою допомогою спустив вітрила й прибрав щоглу, пасажири засміялися — хто стиха, а хто й голосно. Картина, яку вони побачили, була дуже далека від їхніх уявлень про жертв морської аварії, які рятуються в шлюпці.
Багатьом спало на думку, що ця шлюпка з постелями, ящиками консервів та пива, котом, двома собаками, білим какаду, китайцем, кучерявим папуасом, височенним білявим юнаком, шпакуватим Дегом Доутрі, а надто Старим Моряком біля стернового весла, — достоту Ноїв ковчег. Один жартун-пасажир, клерк із будівельної контори, що вирушив у морську подорож на час відпустки, одразу вліпив Старому Морякові прізвисько:
— Агов, дідусю Ною! Гарний потоп? Арарату ще не видно?
— А рибки наловили? — гукнув інший молодик.
— Господи! Гляньте — пиво! Справжнє англійське пиво! Замовляю ящик!
Ще ніколи, мабуть, не рятовано жертв аварії з такими веселощами. Молоді жартуни запевняли, що це справді сам старий Ной з’явився до них із рештками загиблих колін Ізраїлевих, і розповідали літнім пасажиркам жахливі історії про цілий тропічний острів, що потонув в океані від вибуху вулкана й землетрусу.
— Я стюард, — сказав Дег Доутрі капітанові "Маріпози", — і дуже вам буду вдячний, якщо ви примістите мене коло ваших стюардів. Великий Джон — матрос, йому місце в кубрику. Наш китаяга — кок, а чорношкірий — моя власність. Але містер Грін-ліф — джентльмен, і йому потрібна найкраща каюта й найкраща страва.
А коли розійшлася новина, що трищоглову шхуну "Мері Тернер", на якій пливли врятовані, розтрощив і потопив кит, літні пасажирки повірили в те не більше, ніж у байку про потонулий острів.
— Капітане Гейворде, — спитала одна, — а може кит потопити "Маріпозу"?
— Досі, як бачите, ще не потопив, — відповів капітан.
— Я так і знала! — вигукнула літня пані. — Судна б так не плавали, якби їх топили кити, адже правда, капітане?
— Щира правда, шановна пані, — підтвердив капітан. — Одначе усі п’ятеро запевняють, ніби так сталося з ними.
— Моряки здавна славляться буйною фантазією, еге ж? — у питальній формі висловила своє тверде переконання пасажирка.