І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.
Отут, біля самісінького виходу на Бронну, з лави назустріч редакторові підвівся такий самісінький громадянин, що тоді за сонячного ще світла зіткався з масної спекоти. Тільки зараз він був уже не прозірчастий, а звичайний, плотський, і в ранніх сутінках Берліоз виразно розгледів, що вусики у нього, наче куряче пір’я, очиці маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підсмикані настільки, що видно було брудні білі шкарпетки.
Михайло Олександрович так і позадкував, але заспокоїв себе думкою, що це безглуздий збіг і що взагалі зараз про це нема коли мізкувати.
— Турнікет шукаєте, громадянине? — надтріснутим тенором спитав картатий тип. — Сюди, будьте ласкаві! Прямісінько, та й вийдете куди слід. З вас би за вказівку на чвертку... похмелитися... колишньому регенту! — блазнюючи, суб’єкт навідліт зняв свій жокейський картузик.
Берліоз не зупинився слухати прошака і кривляку регента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Провернувши його, він уже хотів був ступити на рейки, як в обличчя йому бризнуло червоне й біле світло: загорівсь у скляній скриньці напис — "Стережись трамвая!"
Тієї ж миті підлетів цей трамвай, що завертав новою колією з Єрмолаєвського на Бронну. Повернувши й вийшовши на пряму, він раптом засвітився зсередини електрикою, скреготнув і наддав швидкості.
Обережний Берліоз, хоча й стояв у безпечному місці, вирішив повернутися за огорожу, переніс руку на вертушці, ступив крок назад. І відразу його рука посковзнулась і сприснула, нога невтримно, як по льоду, поїхала по брукові, що похило сходив до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза швиргонуло на колію.
Намагаючись за щось ухопитися, Берліоз упав навзнак, злегка вдарившись потилицею об брук, і встиг побачити у височині, але праворуч чи ліворуч — він уже не збагнув, — підзолочений місяць. Він устиг перевернутися на бік, відчайдушним рухом відразу підтягнувши ноги до живота, і, перевернувшись, угледів зовсім біле від жаху обличчя жінки-вагоновожатої та її червону пов’язку, які нестримно летіли на нього. Берліоз не скрикнув, але довкола нього розпачливими жіночими голосами заверещала вся вулиця. Водійка смиконула електричне гальмо, вагон сів носом на землю, після цього відразу підскочив, і з його вікон із тріском та дзвоном посипалися шибки. Цієї миті в Берліозовому мозкові хтось несамовито гукнув — "Невже?.." Ще раз, і востаннє, змигнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, і затим стало темно.
Трамвай накрив Берліоза, і в бік штахет Патріаршої алеї викинуло на брукований схил круглу темну річ. Скотившись із цього схилу, вона заскакала по каменях бруківки Бронної.
Це була відрізана Берліозова голова.
Розділ 4
ГОНИТВА
Вщухли істеричні жіночі зойки, відсюрчали свистки міліції, дві санітарні машини забрали: одна — безголове тіло і відрізану голову в морг, друга — поранену уламками скла красуню вожату, двірники в білих фартухах прибрали скал-ля і засипали піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і залишився на ній.
Кілька разів силкувався він підвестись, але ноги його не слухалися — Бездомного ніби як розбив параліч.
Поет метнувся до турнікета, щойно почув перший зойк, і бачив, як голова підскакує на бруківці. Від цього він так знетямився, що, упавши на лаву, вкусив себе за руку до крові. Про божевільного німця він, певна річ, забув і намагався лишень збагнути одне, як це може бути, що ось тільки-но він говорив з Берліозом, а за хвилину — голова...
Розхвильовані люди шмигали повз поета алеєю, щось вигукуючи, але Іван Миколайович їх слів не сприймав.
Та нараз коло нього зіштовхнулися дві жінки, і одна з них, гостроноса і простоволоса, загукала над самісіньким вухом поета іншій жінці таке:
— Аннушка, наша Аннушка! З Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрову пляшку об вертушку й розгокай! Всю спідницю загидила... Вже вона лаялася, лаялась! А він, бідолашний, отож послизнувся та й поїхав на рейки...
З усього, що вигукувала жінка, в розладнаний мозок Івана Миколайовича вчепилося одне слово: "Аннушка"...
— Аннушка... Аннушка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте...
До слова "Аннушка" прив’язалося слово "олія", а потім чомусь "Понтій Пілат". Пілата поет відкинув і почав в’язати ланцюжок від слова "Аннушка". І ланцюжок цей зв’язався дуже швидко і відразу допровадив до божевільного професора.
Он воно що! Він же сказав, що засідання не відбудеться, бо Аннушка розлила олію. І ось маєте, воно таки не відбудеться! Це ще не все: він просто так і сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була жінка?! Що ж це таке? Га?!
Не лишалось і на макове зерно сумніву в тому, що таємничий консультант достеменно знав наперед усю картину жахливої смерті Берліоза. Тут дві гадки прошили мозок поета. Перша: "Він зовсім не божевільний! Усе це дурниці!", і друга: "Чи не сам він і підлаштував усе це?!"
Але, дозвольте запитати, яким чином?!
— Е, ні! Про це ми дізнаємося!
На превелику силу Іван Миколайович підвівся з лави і метнувся назад, туди, де мав розмову з професором. І він побачив, що той, на щастя, ще не втік.
На Бронній уже засвітилися ліхтарі, а над Патріаршими сяяв золотий місяць, і в місячному, завжди оманливому світлі Іванові Миколайовичу здалося, що консультант стоїть, тримаючи під пахвою не тростину, а шпагу.
Колишній регент-причепа сидів на тому самому місці, де недавно сидів сам Іван Миколайович. Тепер регент начепив собі на носа вадимо непотрібне пенсне, в якому одного скельця зовсім не було, а друге надтріснуло. Від цього картатий громадянин став ще бридкіший, аніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях на рейки.
З похололим серцем Іван наблизився до професора і, зазирнувши йому в обличчя, переконався, що жодних ознак божевілля в цьому обличчі немає і не було.
— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо спитав Іван.
Чужоземець насупився, глянув так, наче вперше бачить поета, і відповів неприязно:
— Не розумій... по-вашому говарит...
— Вони не розуміють! — встряв з лави регент, хоча ніхто його не просив тлумачити слова чужоземця.