Заспокоївшись, канториха повернулася додому.
Ніяково почувала себе канторова дочка в розкішному домі Бені Рафаловича у великому гурті його сім'ї. Не тому, що всі її пасли очима. Сам будинок їй, правду кажучи, дуже припав до серця. Люди також. Але оті погляди стількох пар очей! Спробуй кожному відповісти: "Як її звати?", "Скільки їй років?", "Чи вміє вже читати, писати?.."
Розка ніколи не уявляла собі, що бувають такі просторі й такі гарні будинки, де так багато кімнат, ліжок, столиків, люстерок і цяцьок, такий накритий стіл з безліччю склянок, чарочок, блюдечок та ложечок і стільки найрізноманітнішого варення та городини! А який гамір, галас тут за столом, скільки сміху, веселих жартів — що то є життя в багатіїв!
Розка знала, що Лейбка, який навчається в хедері її тата, синок багатія і що його батьки найбільші дукачі в містечку. Але що воно таке, власне кажучи, "багатій"? Що означає "дукач"? — цього вона гаразд ще не розуміла.
Що бути багатим — добре, а бідним — погано, вона чула від матері тисячі разів. "Усі злидні під заставу віддати, аби багатим стати"... "Багатому завжди таланить"... "Багатієві навіть після смерті добре"... Це вона з дитинства чула від матері мало не щодня. Але справжню суть цього всього вона відчула тільки сьогодні, сидячи за цим великим, накритим, розкішним, веселим столом. Ніколи ще так жагуче не хотілося їй бути багатою, як у цю мить. Нове почуття — почуття заздрощів — вперше закралося їй у душу. її карі, іскристі, циганські очі зустрілися з іншими очима, із знайомими, великими, гарними, лагідними, щирими очима, що дивилися на неї соромливо, але тепло й дружньо. І приверзлося їй, що ті очі промовляють до неї. Вони кажуть: "Тобі подобається в нас? Мені приємно, що тобі подобається. Мені приємно, коли тобі добре..." Серце стрепенулося, їй нараз стало тепло, гаряче, і вона відчула, що їй пломеніють лиця.
І вона опустила очі додолу.
Розділ 8
ЗАВІСА ПІДНІМАЄТЬСЯ
Рано зібралася голенештинська публіка на першу виставу, вщерть заповнивши весь театр. Кожний боявся — мало що буває? — спізнитися. Ніде голці було впасти, сиділи одне в одного на руках. Пощастило тільки тим, хто прийшов раніш від усіх: вони захопили найкращі місця. Цілком натурально, що це обурило тих, хто прийшов трохи згодом. Вони заплатили за квитки готівкою, а місць немає! Знялася буча, лемент — мало не потрощили театр. Щастя, що Шолом-Меїр (скрізь Шолом-Меїр!) моргнув музикантові Єхіелу, щоб ушкварив веселої. Почувши музику, глядачі зрозуміли, що починається вистава. Усі сяк-так посідали і втихомирились.
Проте глядачі дуже помилилися. Музика давно вже закінчилася, а завіса все ще висіла непорушно, тільки чути було за лаштунками галас, крики, прокльони, цюкання сокир і стукіт молотків. Там щось робилося, але що саме — ніхто не знав. Усі сиділи як на голках. А молодь зовсім не тямилась. Кортіло мерщій дізнатися — що буде, коли завіса підніметься?
Серед молоді, яка так гарячково ждала початку вистави, була юна парочка, двоє напрочуд гарних дітей: підліток з великими сірими, лагідними очима й чорнява дівчинка років чотирнадцяти-п'ятнадцяти з імлистими, карими, як у циганки, очима й з чарівними ямочками на щічках. Вони сиділи, пригорнувшись одне до одного, хоч були різного стану. Він — син багатія Рафаловича. Вона — дочка бідного кантора.
Хто посадив цю парочку так близько? Чи, може, вони самі посідали?.. Та хто зважав на них, коли був такий гармидер! Кому було до них діло, коли очі всіх спрямовані туди, на завісу, на завісу, на завісу! І ось сіла ця щаслива парочка, Лейбка і Розка, бік у бік, уперше за все їхнє життя так близько. Можна сказати, що то вперше за все їхнє життя вони бачили одне одного як слід. Тобто вони щодня бачилися у Розчиного батька, в хедері кантора Ісроела. Але хіба про це можна сказати — "бачилися"? Тільки-но прийде Лейбка до хедеру, одразу ж треба читати або писати. Нема де й нема коли завести розмову з дівчиною, а надто ще з дочкою вчителя, в якої є мати, дай їй боже здоров'я, а мати наглядає за дитиною. Мати вміє наглядати. Ока не спускає з неї, не дозволяє дівчині ногою ступити туди, де сидять хлопці, навіть оком повести в їх бік.
— Дівчині нема чого вештатися між хлопцями, бо дівчина — це дівчина, а хлопці — це хлопці, чи бачили ви таке!..
Так каже канториха Лея, а коли Лея каже так, то пе-ретакувати не буде. Навіть подати голос, заспівати пісеньки не дозволяє їй Лея весь час, поки хлопці в хедері. А в Розки, як на те, дуже приємний голос, і вона якраз любить співати пісень. А коли Розка часом заспіває, старші хлопчики прислухаються, і серця їм завмирають. А потім, прийшовши додому, вони пригадують поночі в ліжку Розчин голос, зітхають потихеньку, засинають, і сниться їм потім учителева дівчина.
Якщо це трапляється не з усіма старшими хлопчиками, якщо не всім сниться Розка, то з Лейбкою, сином Вені Рафаловича, це бувало часто. Лейбка не раз замислювався під час навчання і думав при цьому саме про Розку. Лейбка не раз тримав перед очима талмуд, а бачив Розку...
А тепер вона була так близько коло нього, що він не тільки бачив її, не тільки чув її дихання,— він її торкався, почував її плече... Він чув биття серця: стук-стук! І не знав він, чиє то серце б'ється — його власне, а чи її, чи, може, серця їх обох б'ються разом? Скоріш за все серця обох, бо вони обоє дивилися одне на одного і, зустрічаючись поглядами, обоє опускали очі додолу. І обом хотілося б розмовляти, щось сказати, але розмовляти вони не могли. Ні він, ні вона. Бракувало слів!..
Лейбка пригадує, скільки разів він шукав приводу, щоб стояти близенько коло Розки, чути її голос, перекинутися з нею хоч би кількома словами. Аж тут з'являлася її мати, теж знайшовши привід,— і вже немає Розки... Та й Розка пригадує, скільки разів вона кидала погляд на батькових учнів, щоразу шукаючи поміж ними сина багатія, але не тому, що це багатіїв синок, а тому, що її батько прихильний до нього більше, ніж до всіх інших учнів. Він пророкує — а кантор Ісроел розуміється на людях,— що то росте талант... Почувши це, канториха Лея витлумачувала по-своєму: