Розку налякав не так безсоромний тон цього чоловічка і його блазенська мова, яку вона ще дуже мало розуміла, як те, що вона неодягнена, а тут стоїть чужий чоловік під її вікном. "Що скаже мати, як прийде й побачить?.." Роз-ка підхопилась і зачинила вікно.
мало не на всіх пальцях, стоячи здалеку, зиркнув на неї маленькими, червоними, безбровими очицями. І Розка знову зашарілась як жар...
Другого дня, коли кантор Ісроел розпустив хедер на обід, а сам щойно помив руки й сів разом з Леєю та Роз-кою до столу, розчинилися двері й увійшли "блазень" Шолом-Меїр і директор театру. Обидва були щойно поголені й дуже напахчені милом-пачулі та одеколоном "Вєра-Віолет". Директор носив розкішний галстук, в якому стирчала діамантова шпилька. Мало не на всіх його пальцях виблискували діаманти, а на великому золотому ланцюжку від годинника висів важкий масивний медальйон, на якому було викладено з білих діамантів, блакитних сапфірів, червоних рубінів та зелених смарагдів монограму, де перепліталися дві великі літери: А і Щ. Самоцвіти в монограмі оздоблювали шановне ім'я: "Альберт Щупак".
Всі ці скарби: золоті каблучки і масивний медальйон, що їх носив директор, багато що могли б розповісти!.. Але, оскільки ми дуже квапимося в нашій розповіді, то не будемо спинятися на цьому. Ми, певно, ще матимемо нагоду докладніше познайомитися в нашому романі з цією особою. Проте коротко мусимо сказати (хай це між нами лишиться) : даремно він виставляє напоказ усі ці самоцвіти, щоб подумали, ніби то все подарунки глядачів, "артистичні трофеї" театру. Ні. На це він сам стягнувся, потроху придбав на свої власні гроші, чесно зароблені тяжкою працею кількох десятків бідних, завжди голодних, але постійно веселих істот... Альберт Щупак додержувався думки, що довіряти не можна нікому, навіть рідній дружині. Тим-то він і носив на собі всі свої скарби у вигляді діамантів та золота. Це, розумієте, безпечніше і приваблює око людське...
Побачивши таких високих гостей, кантор Ісроел підхопився з свого місця. Канториха Лея підсунула їм два стільці й запросила сісти. А Розка... та дамо їй краще спокій: ще хвилина — і вона зовсім згоріла б!..
— Хліб і сало, де попало... як то кажуть у нас! — озвався директор Альберт Щупак і затнувся, далі — ні тпру ні ну. Щастя, що Шолом-Меїр стояв збоку (з усіх халеп він мусить рятувати свого директора!). Шолом-Меїр виступив наперед із своїм хрипким голосом і крученою мовою:
— Хліб-сіль, просимо до столу, їжте на здоров'я, жуйте, ковтайте і ні на що уваги не звертайте. Ми прості смертні, звичайні люди, як і ви. Це мій принципал, директор тутешнього єврейсько-німецького театру, а я в них за ложку до обіду, за чопа до барила й за віника для підмітання, їхнє ім'я Альберт Щупак, а мене звуть Шолом-Меїр Му-равчик. Тепер, коли ми вже познайомились, так би мовити, зблизька, ми можемо з вами хильнути по чарці, коли у вас є в хаті горілочка, а як ні — пошліть, і принесуть. А закусимо ми разом з вами тим самим, що й ви. Я бачу, ви наминаєте бурячки з сливами. Це страва, якої я, щоб не збрехати, не заживав, напевно, років із сто, бог тому свідок...
Розділ 12
ОКТАВИ КАНТОРА ІСРОЕЛА
Весь час, поки Шолом-Меїр торохтів, а кантор і канто-риха з дочкою його слухали, директор єврейсько-німецького театру Альберт Щупак, стуливши губи, сидів за кан-торовим столом, бавився медальйоном, сліпив очі діамантами і не відводив погляду маленьких безбрових очиць від канторової дівчини.
По обіді, коли Шолом-Меїр набалакався досхочу, а кан-ториха прибрала зі столу, та й кантор уже проказав пообідню молитву, директор Альберт Щупак вирішив, що він теж може закинути слово і що вже час перейти до діла, заради якого вони прийшли сюди. Спершу він підняв циліндр над головою, показавши велику плішину, облямовану рівним, густо напомадженим волоссям, витер піт з чола, а тоді заговорив.
Він був мовчазної вдачі. Але вже як забалакає, його важко було спинити: язик починав плутатися в роті, заносив його казна-куди, і Щупакові доводилося говорити не те, що хотілося б. Шолом-Меїр Муравчик, права рука й флігель-ад'ютант директора, добре знаючи цю його ваду, з самого початку перебив Щупака на слові й далі замість нього закінчив уже сам, на свій манір, своєю мовою.
— Розумієте ви мене, мій любий канторе,— почав свою промову Щупак,— тут така справа. Я сам, чуєте, теж колись був не більше як півчий у кантора, тобто виносив помийниці, чи то пак співав. Мій голос був справжнє сопрано, чуєте, і я діставав ляпасів, тобто допомагав біля амвона, аж поки я став, той, людиною для себе, тобто співав на весіллях, на обрізаннях. Утну, бувало, "День суботній", чуєте, моєї власної таки композиції, яку, розумієте, я сам скомпонував. Побачили б ви цілу книгу з моїми надрукованими піснями, тобто з моїм портретом попереду, і там у мене "День суботній", чуєте, який я починаю так (він заспівав тремтячим голосом):
"Хто щиро святкує" — Ципочко, жінко моя,
"День суботній" — побий тебе грім,
"Як належить йому" — цієї ж ночі.
Альберт Щупак, як видно, ввійшов у свою роль. Він почав співати цей перекручений "День суботній" на повний голос. Але Шолом-Меїр штурханом під столом своєчасно подав йому знак, щоб припинив, мовляв, тоді краще буде для нього, і почав на свій манір пояснювати канторові, для чого, власне кажучи, вони сюди прийшли.
Оскільки вони чули про кантора Ісроела ще раніше, ніж надумали їхати до Бессарабії, що він уславлений співак, і оскільки музика — це їхня професія, тобто їхня професія, власне кажучи, є театр, а театр з музикою — це ж як брат з сестрою або як чоловік з дружиною, а тому, може, було б добре, щоб кантор їм що-небудь проспівав?
— Що-небудь таке, чуєте, щось небесне, єврейське, з перцем!.. — додав Альберт Щупак, ляснувши пальцями й усміхаючися стуленими губами, а відворотне, зморшкувате його обличчя ще більше зморщилося.
Кантор Ісроел одразу збагнув, чого сподіваються від нього. Він спочатку навіть трохи маніжився, змушував припрошувати себе, відмовлявся: "Та де там! Це зовсім не так, як кажуть. Люди люблять перебільшувати!.." А сам уже заходився настроювати голос (де ви бачили, щоб кантор чи артист відмовлялися, коли їх дуже просять?). Потім підвівся з-за столу, витер губи, прокашлявся, налагодив інструмент і спитав просто для годиться: