— Та, може, він просто збирає колекцію бляшаних аркушів, — сказав нижчий. — Так чи інак, він замовив собі три бляшані аркуші, а ми виконали замовлення. Бувайте здорові!
Коли пан Пляшкер того дня прийшов з роботи, пані Моркван перехопила його вже в коридорі.
— Пане Пляшкере, — сказала вона з докором і стала йому на дорозі. — Пане Пляшкере, сьогодні кімнату, яку я вам з ласки своєї винайняла, двоє якихось чоловіків захарастили аркушами металу.
Чи не розкриєте ви мені таємницю: що це має означати?
Пан Пляшкер весь засяяв.
— А, то моє замовлення виконане вчасно! Чудово, чудово! — сказав він, обминув пані Моркван і відчинив двері своєї кімнати.
— Чудово? — перепитала пані Моркван. — І що ж ви збираєтесь робити з цим замовленням?
— За якоїсь чверть години ви про це дізнаєтеся. Це має бути несподіванка, — багатозначно відповів пан Пляшкер і причинив за собою двері своєї кімнати.
— Несподіванка? — проказала за ним пані Моркван і пішла на кухню зладнати вечерю.
За п'ять хвилин по тому пан Пляшкер постукав у двері кухні.
— Пані Моркван, — привітно сказав він, — чи не позичили б ви мені, з ласки своєї, стільця?
— Ви сподіваєтесь гостей? — вражено спитала господиня.
Пан Пляшкер похитав головою.
— Ні, просто я хочу примістити замовлення.
— Прошу, беріть, якщо вже вам так дуже треба, — сказала пані Моркван і з осудом похитала головою вслід пану Пляшкерові, коли той поніс стільця до своєї кімнати. Коли він відчинив двері, вона встигла зазирнути всередину. Бляшані
прямокутники стояли, як і досі, прихилені до стіни. Усе так само осудливо хитаючи головою, пані Моркван сіла біля кухонного столу. Та не встигла вона до пуття вмоститися, як у двері кухні знов постукали.
— Пані Моркван, чи не позичили б ви мені ополоника й качалку? — спитав пан Пляшкер.
Якусь мить господиня дивилась на нього, наче занімівши з подиву.
— Навіщо? Ви щось печете? Пироги? То чом ви не робите цього в кухні? Виходить, ви таки чекаєте гостей? — вигукнула вона, здобувшись на слово.
— Ні-ні, це просто для тих бляшаних аркушів, — заспокоїв її пан Пляшкер.
І не встигла пані Моркван ще хоч щось сказати, як він з качалкою та ополоником в руках шаснув у свою кімнату. Пані Моркван побігла слідком і встигла вгледіти, що один бляшаний аркуш тепер лежав на двох поставлених один навпроти одного стільцях. Решта два стояли поряд, під стіною.
Потім пан Пляшкер миттю причинив двері кімнати.
— Що ж то за несподіванка така має бути? Цікаво! — промурмотіла собі під ніс пані Моркван, тюпаючи назад до кухні. Та тільки-но вона знову сіла за обідній стіл, як тут-таки зірвалася з місця від жахливого гримотіння. Гурготіло, торохкало
і гримало в кімнаті пана Пляшкера, та так, що чашки в кухонному буфеті підскакували й бряжчали, наче під час землетрусу. Здавалося, що ось-ось завалиться будинок.
— Пане... Пан... П-пляшк-к-кере,— гукнула пані Моркван, вискочила з кухні й шарпонула двері кімнати пожильця. Те, що вона побачила в кімнаті, так її приголомшило, що вона на мить
утратила мову.
Пан Пляшкер, з поважним виразом обличчя, вистрибував по великому бляшаному аркуші, примощеному на двох стільцях, з качалкою в правій руці й з великим ополоником — у лівій, вибиваючи ними по черзі у два інші бляшані аркуші, прихилені до стіни. Він так захопився своєю роботою, що начебто зовсім не помітив пані Моркван на порозі кімнати.
Урешті-решт господиня віднайшла мову й зарепетувала:
— Чи ви геть ізсунулися з глузду? Що це за громовиця? Чи це, може, і є ота ваша несподіванка? То я залюбки її зрікаюся! Ви ще накличете сюди поліцію, якщо не кинете гриміти! Ви...
Пан Пляшкер перестав вистрибувати, скочив зі стільця й ступнув кілька кроків назустріч пані Моркван.
— Як ви сказали? Ви сказали: "гриміти"? — вигукнув він.
— Авжеж, гриміти! — не вгавала пані Моркван. — Ви ж наробили такого грому, на дві грози вистачило б! Ви, мабуть, украй перепилися!
— Більше грому! Більше грому! — в захваті вигукував пан Пляшкер. — Пані Моркван, ви — золото! Я просто розцілував би вас за це!
Пані Моркван враз позадкувала.
— Отямтеся! — обурено вереснула вона.
— Грім, грім, грім-грім-грім! — заспівав пан Пляшкер. — У четвер гримотів грім!
— Тепер він ще й завів співи, — злякано промурмотіла пані Моркван і ще на два кроки позадкувала. Проте за хвильку зібралася на силі, обережно підступила до пана Пляшкера, лагідно поклала йому руку на плече і сказала повільно й
проникливо:
— Пане Пляшкере, мені здається, ви трохи перепрацювалися. Мабуть, за останні три тижні ви мали забагато прикрощів. У вас трохи перенапружені нерви. Лягайте-но чимраніше в ліжко, згода? А завтра, в п'ятницю, зостаньтеся вдома, так? Зробіть собі додатковий вільний день, еге ж?
— Правильно! — сказав пан Пляшкер. — У п'ятницю — вільний день! Цілком правильно!
— Ну й чудово, що ви згодні, — похвалила пані Моркван. — А завтра я подзвоню вашому начальникові й скажу, що ви захворіли. І вийдете на роботу аж у понеділок, еге ж? А тепер я вас лишаю, щоб ви собі спокійненько лягли в ліжко та гарненько виспалися, так?
— Так-так, — радісно підхопив пан Пляшкер.
Він мав чудовий настрій і знову почав співати:
В четвер самотужки зроблю собі грім, у п'ятницю з служби відпустять мене, тоді, можливо, в суботу Гм-Гм
до мене знов зазирне.
— Хто зазирне? — насторожилася пані Моркван.
— Це буде несподіванка, — відповів пан Пляшкер.
— Що, знову несподіванка? — скрикнула пані Моркван. — Знаєте, з мене й однієї цілком досить. На добраніч!
— На добраніч, — відгукнувся пан Пляшкер, замкнув двері, ліг у ліжко й не вилазив з нього цілу ніч та ще й півдня у п'ятницю.
В суботу пан Пляшкер прокинувся рано-ранісінько. Він спробував ще трохи заснути, але не зміг, бо був занадто неспокійний. Цілий ранок він не виходив зі своєї кімнати, дедалі нетерплячіше ходив з кутка в куток, раз у раз поглядаючи на годинник. Перед полуднем йому сяйнула одна
думка.
— Я — осел! — скрикнув він. Та одразу згадав пана Вівторакуса і мерщій виправився: — Я дурень! Адже Суботик того разу трапився мені саме на вулиці. Тож, якщо хочу його здибати, треба й тепер вирушати до міста!
Він поспіхом надягнув куртку і вийшов з кімнати. Пані Моркван, мабуть, почула, як рипнули двері. Принаймні вона вистромила голову з кухні й запитала: