І несподівано на всю площу, наче грім, пролупав всенародний регіт, що перевернув Єгорові всю душу.
— Ну й помирай! Без тебе з'їсться! Помирай, старий шкарбан!— сказав молодий сердитий червоноармієць-інвалід і наблизився до старого, як до ворога.— Тепер я питатиму твого онука, що він скаже про тебе, коли зросте твій сад. Кажи, малий! Повідай народу!
Всі дивились тепер на Єгорового внука, десятирічного Лукашика, що тримав виноградне гроно.
— Скажу,— задзвенів у запалій тиші кришталевий Лу-кашиків голос і вщух.— Скажу, спасибі, скажу, діду, на добру пам'ять. Щодня казатиму. *
— Правильно,— сказав Мічурін, коли люди втихомирились.— Вірно. Стара, темна, личакова Росія померла й не воскресне. Такий закон природи. Йому підкоряється все живе..Нове життя прорвалось до сонця, до світла, до перемоги! Я бачу його. Бачу наші міста і села в садах. Коли там, де, крім горобини, нічого не цвіло, зацвітуть яблуні, груші, абрикоси, персики... Яка буде країна! І все це так просто, абсолютно просто!— Мічурін здивовано глянув навколо й навіть знизав плечима.— Ви розумієте, щодня я все дужче й дужче дивуюсь, ну як ми могли так жити?
— Це ж як саме?
— Куди не глянь — скрізь верби, чорт би їх побрав, осика, вільха. Вся наша величезніа північ споконвіку цвіту не бачить! Яблуко — ласощі! Виноград — казкове слово! А ми зробимо Радянську Росію яблуневою, грушевою, вишневою, персиковою!.. Медовою!.. Адже насправді все це так просто. Треба на кожне подвір'я двадцять саджанців. І все! І всі будемо багаті! Ось мій лозунг!
— Дозвольте, а з ким ви цей лозунг погодили, Іване Володимировичу?— спитав Мічуріна Рябов, що надійшов у супроводі професора Карташова.
— Тобто?
— Тобто, я питаю, з ким ви погодили ваш лозунг?
— Я його погодив із здоровим розумом, і от народ починає вже розуміти,— відповів Мічурін.
— Виходить, інші не мають цього розуму? — не витримав Карташов.
Професорові Карташову здалось, що Мічурін своєю відповіддю принизив перед народом авторитет Рябова. З другого боку, йому хотілося зробити приємне Рябову як представникові місцевої влади. Він зараз тільки приїхав у Козлов. Підійшовши до Мічуріна, він стиха, але так, щоб Рябов почув, сказав:
— Але ж ви самі розумієте, що ваш лозунг куркульський? Здрастуйте!
Мічурін нахмурився. Він упізнав Карташова відразу, пригадав його перший приїзд до Козлова і все, що в зв'язку з цим говорилось потім у місті, всі байки, плітки, глузування обивателів з міської управи.
— Повторіть, що ви сказали?
— Я сказав — здрастуйте,— зніяковів Карташов, зрозумівши, що допустився помилки.
— Ні. Що ви перед цим сказали?'
— Я сказав, що існує ж положення...
— Громадяни! Ось перед вами вчений папуга в науці й житті! — вигукнув раптом Мічурін.
— Іване Володимировичу! Хвилиночку! Громадяни! — втрутився Рябов, заглушаючи голос Мічуріна й ще не знайшовши потрібних гучних слів, щоб вийти якось з цього скрутного становища.— Громадяни!
— Ну, знаєте! За такі слова... Дякую вам,— несміливо обурився Карташов.
— Можете подавати до суду. Лозунг куркульський... Хто б і казав мені це! Пристосованець! — лютився Мічурін.
— Іване Володимировичу! Громадяни, лрошу вас! — хвилювався Рябов, вискочивши на поміст.— Ох, Іване Володимировичу, так же не можна. Навіщо ж ви?..
— Любий мій, не вчіть мене...
— Та я не вчу. Я тільки кажу.
— От і помовчте. Ви громадянську війну скінчили? Так? А от зараз вона починається в науці. Розуміти треба.
— Ну, Іване Володимировичу, адже професора надіслав до вас Наркомзем на допомогу,— сказав Рябов тихо, явно маючи намір пом'якшити неприємний інцидент.— Адже це вчений. Він приїхав вивчати ваш досвід.
— Не вірю. Він приїхав наглядати за мною. Йому потрібні мої помилки, а не досвід. Я пам'ятаю його статті про мій сад!
— Ну, що ви?
— Це несправедливо! — сказав Карташов.
— Не смію претендувати,— підкреслено тихо й чітко відповів Мічурін.— Справедливість у цьому місті, наскільки я пам'ятаю, належала вам і попові Христофору. Лозунг куркульський! А-а!
— Ото сором,— скрушно сказав старий Єгер до свого онука Лукашика, що весь час не спускав очей з Мічуріна — так вразили його дитячу душу дивні слова його.
Професор Карташов почував себе знищеним. Він через силу приховував розгубленість, відчуваючи па собі погляди юрби, хоч, власне кажучи, і відповісти по суті йому не було чого: він сам не вірив у те, що казав Мічуріну. Він просто хотів догодити Рябову, і так невдало вийшло.
— А наш от вчений, либонь, посурйозніший за тебе буде,— сказав йому з єхидною повчальністю Єгор.— Як він тебе зразу прищучив. Ти йому ручку, а він тобі — раз! От і стоїш, бач! Еге ж, він у нас крутий. Він у нас... Ти з ним, брат, обережно. Виноград бачив? Ага... Це як усю Росію засіємо, тоді не жартуй... Ей, старий! — звернувся раптом Єгор до Мічуріна.— Клади-но мені корінців отих виноградних та яблук, які міцніші. Давай!
Путівцем понад річкою, через березняк та ялиновий чагарник тихою ступою чвалала руда конячка.
Під веселим весняним сонцем вона здавалась вилитою з золота й такою приємною, ніби доводилась вона дідові Єгору та його онукові не конякою, а членом сім'ї. Вони поверталися з міста, опановані новими думками. Єгор крутив у руках черенки винограду й зосереджено думай. У Лукашика була яблунька в руках.
— Вчені от як сварилися,— сказав Лукашик.'
— Вчені, вони теж, бачиш, різні. Одні вчені на гроші легкі, інші — на мозолі. От і хто куди. Наш от вчений,— старий Єгор потрусив черенком винограду,— мабуть що партійний, а той — ні... Бачив, який важний, ото вони й сваряться., Час-бо такий...
— Виросту, теж буду вчений,— мрійно зітхнув Лука-шик.— Вже ж такі виногради розведу...
— Бач ти...
— Діду!
— Ну?
— Прожени мене з дому. Або я сам втечу, як Ломоносов44. Дома ж нічого я не висиджу.
— І прожену. Дорога тепер відкрита.
— Я вже, діду, такі там виногради розведу, такі яблука...
— Тільки я тобі, Лукашику, от що скажу... Досі ці виногради лише в піснях натякались та в казках... А тепер он що робиться. Цей старий вчений! Отак і ти, як підеш,— Єгор махнув черенком кудись у далечінь на всю країну,— вчись. Підростеш, дівка, гляди, якась підвернеться,— жени, вчись.