Мічурін і Олександра Василівна ззирнулись. Ніколи, мабуть, не знати листоноші Буренкіну,, яку велику радість, скільки сили принесли в цей дім прості його слова.
— Спасибі, Федоре Кузьмичу,— сказала Олександра Василівна.— Буде радість.
— Буде. Неодмінно! До таких людей, як ви, радість мусить прийти за законом.
— Спасибі.
— І вам спасибі, панове, від усіх добрих людей,— сказав Буренкін.— А марочки прошу подарувати мені на спомин.
— Будь ласка,— сказав Мічурін.— Колекцію збираєте?
— Іване Володимировичу,— голос Буренкіна трохи, здавалось, затремтів.— Життя прожити — не поле перейти. Коли ми з вами помремо, я хочу, щоб діти мої бачили, що їх батько недаремно переходив життєве поле. Я оці ваші марки в рамці під склом повішу! Бувайте здорові...
Федір Кузьмич пішов, а Мічурін з дружиною довго дивились услід йому, боячись обернутись одне до одного, щоб не викрити своє глибоке зворушення.
Сумною чередою тяглись роки злигоднів і наполегливої праці. Все, що можна було продати, було продане, всі заробітки вичерпані, кожна копійка врахована, й, нарешті, дійшли висновку — так далі жити не можна.
— Найжахливіше, признаюсь тобі, Сашо,— сказав Мічурін дружині,— знаєш у чому? Все те, що ми вгатили в добування насіння, в землю, сіянці й досліди,— це навіть не половина, не чверть справи. Найдорожче і найважче попереду.
Олександра Василівна мовчки вносила в маленьку оранжерею сіянці. Це було ранньою весною. Мічурін нахилився над молодою рослиною, замислений і сумний, наче лікар над хворою дитиною.
— Ні! До персика нам, видно, ще далеко. Сашо, запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується.
Олександра Василівна. Я це записую вже п'ять років.
Мічурін. Ще раз запиши: дикий мигдаль з персиком не схрещується. Пошукаємо обхідних шляхів. Хто ж винний тут: я чи персик? Звичайно, я. Не вистачає майстерності спостереження. (Уважно розглядаючи сіянці) А ці вимерзли.
Олександра Василівна. От бачиш, я ж казала тобі...
Мічурін. Тільки, будь ласка, без зауважень.
Олександра Василівна. Які зауваження? Я нічого не сказала, господи!
Мічурін. Почекай. Я кажу, вони знову вимерзли. Значить, цілком допустимо, що мені дуже важко. Зрозуміла?
Олександра Василівна. Ну...
Мічурін. Так ось, розуміти треба, а не зразу: "говорила та говорила".
Олександра Василівна. Ну, мовчати я теж не буду!
М і ч у р і н. Ні, ти все-таки помовч. Дай мені висловитись. Олександра Василівна. Ну, висловлюйся, ораторе. Смішно.
Мічурін. Так, я, мабуть, смішний серед цих тисячолітніх заростей ніким не зрозумілих закономірностей. Вельмишановні пані і вельмишановні пани. Якщо вам важко зі мною, залиште мене. Я трохи відкрив лише вузеньку щілинку в таємницю природи і вже бачу, який кволий я і жалюгідний. Ну, що я знаю?
Олександра Василівна. Не наговорюй. Ти знаєш більше за всіх.
Мічурін. Добре. Поки що я знаю лише одно: цей сад нікуди не годиться.
Олександра Василівна. Що?
Мічурін. Я відмовляюсь від цього саду.
Олександра Василівна. Ти збожеволів. Ти пам'ятаєш, що іноземці казали? В світі нічого подібного нема.
Мічурін. Багато вони тямлять, твої іноземці.
Олександра Василівна. Ну, звичайно, в тебе всі дурні й бездари. І сам ти ніколи і нічим не задоволений.
Мічурін. Сашо, я прошу пожаліти мене, а не критикувати. Цей сад я вирішив перенести в інше місце.
Олександра Василівна. Та вже ж раз переносили...
Мічурін. Не туди перенесли... Доведеться ще раз (Пауза.) Що ти мовчиш?
Олександра Василівна. Я згодна.
Мічурін. Ну, от. Хвалити бога, за багато років хоч це зрозуміла.
Олександра Василівна. Тобі не соромно?
Мічурін. Рідна моя! Навіть не те що соромно, голову б розтрощив об дерево, так я собі набрид. Ну що мені робити, коли бракує прозорливості збагнути зразу?! Адже грунт масний. От вони виросли швидко і замерзли, барчуки. А ми розплачуємось за їх швидкий ріст.
Олександра Василівна зрозуміла, що долю саду вирішено безповоротно і що немає в світі вже нічого, що могло б змінити його намір.
— А куди ж переносити?— тихо запитала вона, дивлячись на чоловіка з покірливою усмішкою.
— Куди? В Донську Слободу,— пожвавішав Мічурін.— Там цей казнокрад Агапов продає ділянку. Чудовий грунт — пісний, піщаний, ярки, мочари. Там вони в мене не вередуватимуть.
— Але ж там вода заливає.
— І добре. Там, коли вже щось виживе,— то це вже буде дерево, а не тепличний паразит. До речі, там і сарайчик є. На перший час є де жити.
— А гроші? На самому хлібі сидимо. Діти!
— Я думаю про дітей.
— Що ти думаєш?
— Я думаю, що, може, одній людині в державі простять не клопотатися про них. Я думаю про дітей. Про кого ж мені думати?— тихо проказав Мічурін, не чуючи тяжкого стогону дружини.— Все, що ми робимо з тобою, робимо для дітей. Колись вони прийдуть у наш сад. Я думаю...
— Усе думаєте, все мрієте,— почувся раптом гучний, трохи хриплий голос із-за куща, слідом за яким з'явився і той, що казав,— козловський справник Семен Семенович Хрєнов. Це був вгодований справник ноздрьовського типу , років п'ятдесяти, багрово-рожевий, сивий, весь просякнутий тютюново-алкогольним духом, завжди чи то напівп'яний, чи напівтв.ерезий, весельчак і балакун для знайомих і каїн для підлеглих.
У витягнутій вперед руці він тримав поводок мисливського собаки, в правій — ремінець. З підперезаного величезного живота звисав важкий ягдташ, повний дичини. Крім того, добрий десяток качок висів у нього просто з-під пояса, круг всеї постаті. Патронташ, ремінці, киси, свистки, ланцюжки й болотні чоботи, разом з погонами і форменими ґудзиками,— все надавало йому вигляду картинного й дуже бравого.
— Моє шанування, панове!
— Здрастуйте.
— Боже, яка благодать!— Хренов весело оглянув дерева.— Ось де, справді, завжди свято, так це у вас, Іване Володимировичу. "Ельдорадо" 7!
— Чи не можна без глузування...
— Образились на "Ельдорадо". Хе! Але ж це обивателі заради лихого слова охрестили ваш сад, самі, можливо, не розуміючи змісту... Олександро Степанівно, чи не хочете двійко? Чудові качечки.
— Ні.
— Я вас прошу. Не ображайте мисливця. Тубо!
— Ні, ні.
— Боже мій, от ненавиджу ці принципи! Ну, хочете, на міну? Признатись, того й зайшов.
— Не розумію.