Творчість без майбутнього
Таким чином, я тут завважую, що надію не можна відкинути назавжди і що вона може полонити саме тих, котрі хотіли від неї відцуратися. Саме в цьому криється причина мого інтересу до творів, про які йшлося досі. Я міг би, принаймні з ряду художніх творів, перерахувати кілька справді абсурдних.[6] Але все має свій початок. Предметом цього дослідження є своєрідна вірність. Церква була сувора до своїх єретиків лише тому, що вважала — нема гіршого ворога, ніж блудний син. Проте історія гностичних зухвальств і стійкість маніхейських течій дали більше для створення ортодоксальних догматів, аніж усі молитви. Приблизно те ж саме можна сказати й про абсурд. Ми пізнавали до нього шлях, відкриваючи дороги, які відводять від нього. Все ж. добувшись кінця абсурдного міркування, прийнявши одну з настанов, продиктованих його логікою, завважуєш — багнеться знову надибати надію, яка починає прозирати з однієї із своїх найзворушливіших подоб. Це вказує на труднощі абсурдної аскези. А особливо на необхідність постійно утверджуватись свідомості й вписуватися в загальні рамки цього есе.
Але якщо про перелік абсурдних творів ще не йдеться, то можна, принаймні, зробити висновок стосовно творчої настанови — однієї з тих, які здатні доповнити абсурдне існування. Мистецтву може так добре прислужитися лише негативна думка. Її потаємні й смиренні вчинки є такими ж необхідними для розуміння великого твору, як необхідне чорне, щоб відрізнити біле. Працювати й творити "намарно", ліпити з глини, знати, що твоє творіння не має майбутнього, бачити, як якогось дня твій твір буде зруйновано, й усвідомлювати воднораз, що, по суті, це такою ж мірою не важливо, як і будувати на віки, — ось у цьому важка мудрість, яку схвалює абсурдна думка. Виконувати два завдання водночас, заперечувати, з одного боку, і прославляти — з іншого, — саме такий шлях відкривається перед абсурдним творцем. Він повинен оздобити порожнечу своїми барвами.
Це спричинює особливу концепцію твору мистецтва. Надто часто художній твір розглядають як низку ізольованих одне від одного свідчень. У цьому разі змішують художника і літератора. Глибока думка перебуває в постійному становленні, поєднуючись з життєвим досвідом і формуючись у ньому. Так само неповторне творіння людини вбирається у силу протягом вервечки своїх численних подоб — окремих образів. Одні доповнюють інших, виправляють їх або, так би мовити, надолужують прогаяне, а ще суперечать одне одному. Якщо щось і завершує творчість, то в жодному випадку не переможний крик засліпленого мистця: "Я все сказав", — а смерть творця, яка кладе край його досвідові та книзі його геніальності.
Такі зусилля, така надлюдська свідомість видаються читачеві необов'язковими. У людській творчості немає ніякої таїни. Це чудо твориться завдяки зусиллю волі. Але все-таки справжня творчість неможлива без таємниці. Звичайно, низка творів може бути лише низкою наближень до однієї й тієї ж думки. Проте можна зрозуміти й інший тип творців, котрі діють через послідовне поєднання частин. Їхні твори можуть видатися позбавленими зв'язку між собою, до певної міри навіть суперечити один одному. Але якщо їх взяти в цілому, вони відновлюють свою впорядкованість. Саме смерть їхнього творця надає їм кінцевого сенсу. Вони вбирають найяскравіше світло з життя свого творця. До цієї миті низка його творів є лише зібранням поразок. Але якщо всі ці поразки мають одне й те ж відлуння, то в цьому разі творець зумів повторити образ свого власного талану, розголосив безплідну таємницю, володарем якої він є.
Прагнення до панування тут вельми потужне. Але людський розум здатний на ще більше. Він вказує лише на вольовий аспект творчості. Я вже підкреслював, що в людської волі нема іншої мети, окрім підтримувати свідомість. Але цього не досягнеш без дисципліни. З усіх шкіл терпіння і ясності творчість — найефективніша школа. Вона є також приголомшуючим свідченням єдиної чесноти людини: затятого заколоту супроти своєї долі, наполегливих зусиль, які вважаються безплідними. Творчість вимагає щоденного тарування, самовладання, достеменної оцінки меж істини й сили. Вона — це аскеза.
І все те "намарно", щоб повторятися й тупцювати на місці. Але, можливо, великий твір мистецтва важливий не так своїм єством, як тим випробуванням, якого він вимагає від людини, і тією нагодою, яку надає людині, щоб подолати свої примари і бодай трішки наблизитися до оголеної реальності.
Тож не помилімося щодо естетики. Це не якась там безкінечна інформація, безперечна й безплідна ілюстрація якоїсь тези, на яку я тут посилаюсь. Навпаки, якщо я висловився ясно, то такої тези просто нема. Роман-теза — твір, який свідчить про свою найбільшу ненависть з усіх творів, який найчастіше черпає натхнення з самодостатнього міркування. Доводяться ті істини, які вважаються, що ними оволоділи. Але тоді в хід ідуть ідеї, а вони протилежні думці. Їх творці — непорядні філософи. Ті, про котрих я веду мову або уявляю собі, навпаки, мислителі зі здоровим глуздом. Там, де думка зрікається себе, вони вивершують образи своїх творів як очевидні символи обмеженої, тлінної і бунтівної думки.
Ці образи, можливо, щось і доказують. Але ті докази письменники наводять радше собі, ніж іншим. Головне, щоб вони торжествували в конкретному, і в цьому їхня велич. Такий цілком плотський тріумф був підготовлений для них думкою, абстрактні можливості якої були притлумлені. Коли вони вщухають цілком, плоть одразу ж осяває творіння своїм абсурдним світлом. Палкі твори пишуться іронічними філософами.
Будь-яка думка, що відкидає єдність, звеличує розмаїття. А розмаїття — то терен мистецтва. Єдина думка, яка визволяє дух, — та, котра залишає його на самоті із собою, переконаного в своїй обмеженості й неминучості свого близького кінця. Для цього не потрібно жодної доктрини. Творець очікує дозрівання твору і життя. Відлучившись від нього, твір дасть можливість почути ще раз ледь приглушений голос душі, навіки звільненої від надії. Або він нічого не дозволить учути, якщо творець, притомившись від своєї праці, має намір відвернутися. Це тотожно.