Ось, скажімо, дерева, і я знаю, які вони шорсткі, ось вода, і я відчуваю її присмак. Духмяність трав і зірок, ніч і вечори, коли серце розслаблюється, — як я можу заперечити цей світ, велич і міць якого я відчуваю? Тим часом будь-яка наука на цій землі не зможе переконати мене в тому, що цей світ належить мені. Ви мені його описуєте і навчаєте мене, як його класифікувати. Ви перераховуєте його закони, і через свою жагу до знань я погоджуюся, що вони істинні. Ви розбираєте його механізм — і моя надія зростає. Нарешті, ви навчаєте мене, що цей чарівний і розмаїтий всесвіт можна звести до атома, а сам атом, у свою чергу, — до електрона. Все це чудово, але я чекаю продовження. Однак ви мені розповідаєте про незриму планетну систему, де електрони обертаються довкола якогось ядра. Ви мені пояснюєте цей світ через єдиний образ. І тоді я усвідомлюю, що ви вдалися до поезії, якої я ніколи не зможу втямити. Чи не настав час обуритися з цього? Але ви вже замінили теорію. Отже, наука, яка мала мені все пояснити, завершується гіпотезою, обертається на притемнену прозорість метафори, впевненість перетворюється на твір мистецтва. Та чи потрібно було докладати стільки зусиль? Лагідні обриси пагорбів і рука вечора, притулена до мого збентеженого серця, — це для мене набагато повчальніше. Я повернувся до того, з чого почав. Я розумію, що коштом науки можу збагнути і визначити обсяг явищ, але не можу усвідомити цей світ. Навіть якщо я прощупаю пальцем увесь його рельєф, то не пізнаю його більше. А ви мені пропонуєте вибрати між описом, який є достовірним, але нічому не вчить, і гіпотезами, які намагаються просвітити мене, але, в свою чергу, є сумнівними. Відчужений від самого себе і від світу, озброєний про всяк випадок лише думкою, яка заперечує саму себе в той момент свого утвердження, — що ж то за доля, коли я можу отримати спокій тільки відмовляючись від пізнання і життя, де жага опанування впирається в мури, які не бояться жодних приступів? Хотіти — це спричинювати парадокси. Все облагоджено так, щоб виникав цей отруєний спокій, який породжує безтурботність, сон душі або смертельні зречення.
Отже, здоровий глузд також у своєрідний спосіб каже мені, що цей світ — абсурдний. Його протилежність, що нею є сліпий розум, має чимало претензій на цілковиту ясність; я ж чекав на докази і бажав, щоб він мав слушність. Але попри одвічні претензії і попри велику кількість людей, велемовний і здатний переконувати, я знаю, що то брехня. Принаймні, в цьому розумінні щастя відсутнє, якщо я про нього не знаю. Цей універсальний розум, практичний або моральний, цей детермінізм, ці категорії, які пояснюють все, у чесної людини викликають хіба що сміх. Вони не мають жодного стосунку до розуму. Вони заперечують його глибинну суть, яка полягає в тому, що він поневолений. Відтепер у цьому незбагненному й обмеженому всесвіті людська доля набуває власного сенсу. Тьма-тьменна ірраціональних понять підноситься й панує над ним до останку. Проте, коли до нього повертається ясновидіння, відчуття абсурду висвічується і стає чіткішим. Я твердив, що світ абсурдний, одначе я надто поквапився. Власне, світ не є розумний, і це все, що про нього можна сказати. Але насправді абсурдним є зіткнення цієї ірраціональності й затятого бажання ясності, гук якої відлунює в глибинах людської душі. Абсурд залежить від людини саме настільки, наскільки й від світу. Поки що він є їхнім єдиним зв'язком. Абсурд їх єднає в одне, як може пов'язувати людей хіба що ненависть. Це все, що я можу чітко вирізнити в цьому безконечному всесвіті, де відбувається моя пригода. Зупинімося тут. Якщо я сприймаю за істину абсурд, який визначає мої стосунки з життям, якщо я переймаюся цим почуттям, яке мене полонить перед видовищами світу, зберігаючи ясність розуму завдяки науковим пошукам, то я повинен знехтувати всім задля цих очевидностей і дивитися їм в обличчя, щоб мати можливість їх підтримувати. А надто я маю позгодити з ними свою поведінку і йти за ними й видобувати з них усі наслідки. Маю на увазі чесність. Але насамперед я хочу знати, чи може думка жити в таких пустелях.
Я, принаймні, вже знаю, що думка ступила в ті пустелі. Вона там знайшла свій хліб. Вона там зрозуміла, що досі живилася примарами. Вона дала привід для декількох найневідкладніших тем для людського розмислу.
З тієї миті, як абсурдність усвідомлюється, вона стає найнестерпнішою з усіх пристрастей. Але питання полягає в тому, щоб вияснити, чи можна жити такими пристрастями, чи можна прийняти їхній наріжний закон, завдяки якому вони спалюють серце тієї миті, коли його, тобто серце, звеличують. Одначе це ще не те питання, яке ми маємо з'ясувати. Воно перебуває в осерді цього дослідження. Ще буде час до нього повернутися. Ознайомимося насамперед з темами й пориваннями, що народилися в пустелі. Достатньо їх просто перелічити. Бо ж сьогодні вони відомі всім. Завжди знаходилися люди, які ставали в оборону прав ірраціонального. Традиція, яку можна було б назвати упокореною думкою, існує й надалі. До критики раціоналізму вдавалися стільки разів, що, здається, до неї докинути вже нічого. Проте наша епоха свідчить про відродження парадоксальних систем, які позначені такою винахідливістю, розставляючи для розуму пастки, ніби той і справді завжди був попереду. Але це свідчить не стільки про дієвість розуму, скільки про живучість його надій. В історичному сенсі ця сталість двох підходів унаочнює головну пристрасть людини, яка розривається між потягом до єдності і ясним баченням мурів, що стискаються зівсебіч.
Але, можливо, ще ніколи атаки супроти розуму не були такими несамовитими, як за нашого часу. Після великого гуку Заратустри: "Трапилося так, що це найдавніша чеснота на світі. Я її повернув усім речам, коли сказав, що над ними жодна вічна воля — не хоче", після смертельної хвороби Кіркегора, "тої хвороби, яка призводить до смерті, за якою — ніщо", знаменні й стражденні теми абсурдної думки потягнулися одна за одною. Або, принаймні, і цей відтінок ірраціональної і релігійної думки є головним. Від Ясперса до Гайдеггера, від Кіркегора до Шестова, від феноменологів до Шелера, в сенсі логічному і в сенсі моральному, — вся родина мислителів, споріднена своєю ностальгією, роз'єднана своїми методами або цілями, з люттю заступає королівський шлях розуму, щоб відшукати прямі шляхи до істини. Я припускаю, що їхні думки відомі й пережиті. Якими б не були чи не могли бути їхні прагнення, відправною точкою для всіх них був цей невимовний всесвіт, де панують суперечності, антиномія або безсилля. Спільними для них були, власне, ті теми, про котрі щойно йшлося. Варто зазначити, що для них є особливо важливими ті висновки, які вони похопили із своїх відкрить. Це настільки важливо, що їх треба буде разглядати окремо. Але поки що мовиться лише про їхні відкриття і початковий досвід, лише про те, щоб установити їхню схожість. Було б самовпевненістю тлумачити їхні філософські вчення, можливо, і достатньо бодай дати відчути спільну для них атмосферу.