"Моя дорога, моя люба, моя розумна, моя славнаї Ти не знала мене тому, що не бачила мене. Той, кого ти бачила,— це був не я, а тільки моя тінь. Уяви собі, що ми оце тільки познайомились, що ми ще не бачились, що ми новонароджені, і — ах! які щасливі ми, що не знаємо світу, фальшивого, огидного світу з його фальшивими, огидними людьми.
Від мене, до смерті закоханого нареченого". Відповіла вона мені так:
"Мій любий, мій дорогий, мій небесний янголе! Твій ніжний лист, якого я одержала, для мене запечатана книга, загадка. Ти пишеш так туманно, що мені довелося довго сушити собі голову, щоб зрозуміти тебе, і, здається, я можу пишатись і сказати, що я тебе зрозуміла як слід. Ти кажеш, що нам треба вважати себе щасливими, тому що не знаємо фальшивого огидного світу з його фальшивими огидними людьми. Очевидно, тільки я сама така нещасна, бо вже взнала цей фальшивий огидний світ, з його фальшивими огидними людьми! І як мені приємно знати, тішитись думкою, що є хоч одна порядна, чесна, розумна, добра і справжня людина і що цей єдиний — ти, мій суджений. Бувай здоровий, мій любий! Пиши, що зараз ти читаєш і які книжки радиш мені прочитати? Тисну твою руку з великою любов'ю і лишаюсь назавжди твоя вірна, віддана наречена".
Я відповів їй на це ось що: "Життя моє, серденько, мій раю!
Коли ти дивуєшся мені, то яким чудом, якою загадкою повинна бути для мене ти? Я ніколи не уявляв собі навіть уві сні, що одержуватиму від тебе такі листи. З окремих стародавніх єврейських слів, що прохоплюються у твоїх листах, я бачу, що тобі не чужа наша стара мова. О, за це одне я ціную тебе так високо, що побоююсь, чи вартий я згадувати твоє ім'я! Я дивлюсь на твій портрет і кажу сам собі: "Ось вона, справжня єврейська дівчина! Оце мій ідеал!" За тебе я ладен офірувати усім своїм життям! Ти розпитуєш мене, що тобі слід читати? Надсилаю тобі цілий список найкращих російських і закордонних класиків, як-от: Гоголь, Тургенев, Толстой, Достоєвський, Пушкін, Лєрмонтов, Шекспір, Гете, Шіллер, Гейне, Берне. Сподіваюся, що будеш з них задоволена. Прошу мені зараз відповісти. Той день, коли я одержую твого листа, для мене свято. Живи щаслива, моя дорога, як того бажає від щирого серця
твій закоханий і вірний тобі наречений". У відповідь на це вона мені написала так:
"Щастя моє, моя гордість, моя втіхо, серденько моє! Мені дивно навіть, що ти так захопився тими кількома староєврейськими словами, що натрапив на них у моїх листах. Мова — це наш скарб. На яку ж подяку заслуговує єврейська дівчина лише тому, що розуміє по-єврейському? Соромно тій дівчині, яка не знає бодай кілька віршів з Єгу-ди Галеві *; ганьба й сором всім нам, коли єврейська дівчина, скінчивши гімназію, не знає, хто такі Мапу, Левін-зон, Смоленській, Гордон * та інші наші класики. За твій список літератури я дуже вдячна. Шкода тільки, що всіх поданих у списку класиків я вже давно перечитала разом з іншими видатними письменниками і поетами, як-от: Байрон, Свіфт, Сервантес, Діккенс, Теккерей, Шеллі, Бальзак, Доде, Гюго, Сенкевич, Ожешко і ще багато, багато інших. Хотілося б почитати чогось нового, чогось свіжого, і не роман, а щось серйозне.
Бувай здоровий, мій любий і дорогий, і не переоцінюй мене занадто, бо все, що через край,— це зайве. Я досить звичайна єврейська дівчина, що віддана тобі тілом і душею.
Твоя вірна наречена".
Я відповів їй на це.-
Але, може, було б уже досить наводити тут як женихові листи, так і листи нареченої? Боюся, що це буде не роман, а письмовник. Мушу тут сказати лише одне: ці листи лежать ще й досі в мене, заховані у скрині, аж на самому дні. Жодна людина ще не бачила їх. Вони для мене дорогі, як старовинні рукописи, тихі свідки моїх перших страждань і радощів. Вони засохлі, збляклі квіти на могилі моєї першої любові, мого першого роману.
Розділ VIII
Я потопаю в брехні і трушуся, мов у пропасниці
Закоханого чоловіка можна впізнати одразу, прочитати кохання на його обличчі; треба тільки придивитися до того, як блукають у нього очі, як чудно він посміхається, як не до речі відповідає, як дивиться щохвилини у дзеркало, як міняє щодня краватку і як, ідучи, пританцьовує і закохано ставиться до цілого світу — якби не соромився перед людьми, він би розцілувався з сажотрусом...
Але ж за мною не було кому наглядати. Правда, мій учень кілька разів спитав мене під час гри в шашки: "Чого це ви такий неуважний, що б'єте власних овечок?" Я здивовано спитав: "Які там овечки?" Так само й мій хазяїн, сидячи за обідом, якось спитав мене, чого це я так змарнів на лиці. На це відповіла хазяйка з ключами (ніби жалісливо, а насправді з великою втіхою), що ось уже кілька днів учитель нічого не їсть...
— У чому ж річ? — запитав хазяїн і сам собі відповів:— Це від надмірної роботи, від надмірного навчання; цілими днями сидите замкнені вдвох і вчитеся; пішли б інколи прогулятися...
— Хіба ж ми маємо час на прогулянки, коли в нас стільки роботи? — втрутився в розмову мій учень так простодушно-наївно, що мені захотілося плюнути йому межи очі й голосно заволати:
— Ґвалт, ґвалт, люди добрі, чого ви такі брехуни! Брехун на брехуні і брехуном поганяє...
Але ж я цього не сказав. Навпаки, замість сказати правду, я краще збрехав:
— Засумував чомусь за домівкою...
— Йому є чого нудьгувати,— підтримав мене мій хазяїн з усією силою його багатої фантазії.— Він має за ким сумувати; його сім'я — найперша, єдина родина не тільки в його містечку, а можна сказати, що на весь край немає такої сім'ї. Ковенський рабин, здається, доводиться вам родичем?
— Мій дядько,— кажу я безсоромно.
— А парецький проповідник, здається, теж ваш дядько?
— Двоюрідний дід,— кажу я.
— А Епштейн, видатний Епгатейн *, ким доводиться вам?
— Онук мого прадіда,— кажу я.
— Ну, а тульчинські,— веде він далі,— тульчинські багатії, вони теж, здається, доводяться вам близькими родичами?