— Найдо, голос!
І поки Найда підганяв рибу гучним гавкотом, хлопчик час від часу вихоплював хватку і все, що в неї потрапляло, викидав на берег.
Є!!! Врешті-решт з-поміж прогнилого листя, мулу й купи драного целофану дечого понавибирали: у відерці веселим блиском висяювала дрібна мулька і скидалися п’ять малесеньких окунців.
— Найдо, лапу! Другу! — хлопчик радісно плеснув собаку по слухняно простягнутих лапах. — Прикинь! Я знав, що в Болотянці риба таки водиться!!!
Ну і розумний же Найдин Миколка!!!
У керогазі не тільки давно не було гасу — від нього взагалі лишилась сама арматура, тож він служив Миколці та Найді зручною підставкою для старої сковорідки над вогнищем.
Найда, звісно, вже давно проковтнув би рибку й сирою. Але, нетерпляче витанцьовуючи, дожидався, поки Миколка її посмажить. Щоб — "за компанію".
Потім — терпляче ждав, поки хлопчик поділить страву навпіл.
Навіть нечищена мулька виявилась добрезною.
Окунці трохи колючі й деркі, але теж — кігтики оближеш!
Не знати, як Миколка (крім половини риби, він оддав Найді ще й клапті луски, хвости і плавці), а Найда їх іще з десяток умолотив би!
Того вечора всі, хто проходив не дуже далеко від Пустирища, могли побачити ледь прозорий димок, який сочився над схованою від усіх у дерезі Халабудою.
І здивуватись, занюхавши апетитний запах смаженої риби.
УРАГАН
Взагалі-то, Найда хотів побігти аж у хату. Але ще здалеку внюхав: там зараз тільки Вітчим, отже, заходити не варто. Як мовив Миколка, діло принципу: поклявся з Вітчимом наодинці не стикатись, навіть коли здихатиме. Та й небезпечно це.
Але й у подвір’ї не можна лишатись!!!
Найда метався туди-сюди. В кущі? На грушу? Під столика, що біля груші?..
Кудись треба сховатись, кудись треба сховатись, кудись треба сховатись!!!
Найда й сам не годен пояснити, чому це раптом його щось наче погнало геть із Халабуди.
Просто все навколо мовби казало Найді: "Тікай!" — і він кинувся з усіх лап, заманюючи за собою Миколку.
Хлопчик неабияк розсердився. Він якраз мав дуже нагальну роботу — зводив підпорну стінку для Халабуди: цими днями на Пустирище вивезли цілу купу битої цегли. Глини тут і так повно: не лінуйся тільки гребти. Хоч цемент, звісно, краще!
І піску вдосталь. Колотив глину з піском у старому погнутому відрі й мурував. Щоб — на віки.
Миколка сердився, але за собакою — пішов. Бо знав, що Найда ніколи не кличе просто так.
У сарай!!! Найда вивіркою заскочив у щілину й уже звідти гарчанням скомандував господареві зайти слідом.
Миколка слухняно зайшов у рипучі двері й звично замкнув їх за собою: хто зна, яка планета може найти, крім Найди, ще й на Вітчима.
— Якщо ти вже мене сюди приволік, пошукаю щось для нашої Халабуди! — Миколка, зітхнувши, приступив до ревізії сарайного мотлоху — Поможеш?
Та Найді було геть не до мотлоху й не до облаштування Халабуди!
"Рятуйся!" — кричала йому раптова тиша, яка запала надворі (не чути було навіть горобців).
"Рятуйся!" — беззвучно пульсувало густе сарайне павутиння, чомусь напружене, мовби високовольтні дроти над Вулицею.
"Рятуйся!" — в паніці вирувала сарайна мишва, яка з усіх сил заривалася в землю, аж та ворушилась і ніби дихала.
"Щось має статись, щось має статись, щось має статись!" — гупало навколо, гупало в Найдиній голові, гупало єдиним, спільним для всього живого серцем.
І сталось.
Спочатку різко потемніло, наче вони сиділи не в сараї, а десь у підземеллі.
Принишклий сарай раптом стрепенувся і зазвучав: страшно зарипіли його стіни від сильнющого вітру, загуркотів дах під суцільною зливою небесної води.
— Заманив сюди, тепер нам тут і гаплик! — видихнув Миколка поблідлими вустами. А може, він і гукав, просто крізь шум грози почути його було неможливо.
Щілини в сараї завивали тужливіше, ніж ціла зграя диких псів.
Коли ж із даху почало зривати толь, а стіни захитались, хлопчик рвонувся до дверей.
Щойно він зняв защібку, двері з гуркотом відчинились.
Надворі робилося щось жахливе: з чорно-зеленого неба валив дощовий потік. Ревів шалений вітрисько і мало не до землі гнув дерева. Літали шматки шиферу, чувся гуркіт каміння, дзвін побитого скла…
— Ураган якийсь, чи що? — намагався перекричати бурю Миколка. — Найдо, або ми валимо звідси, або нас тут завалить!!!
Проте навіть зараз хлопчик не захотів бігти до хати. Бо принцип є принцип, та й Вітчим — це ще один добрячий кінець світу.
— В туалет!!! — схопився Миколка за рятівну думку.
Справді, якщо сараєм термесувало, наче контейнером над кузовом сміттєзбиральної машини, то прямокутничок дощаного туалету коливався тільки трохи: як ото хватка серед мирної річкової течії.
— У-у-у-у-у! — завив Найда й учепився Миколці за штанину. Чогось йому зовсім не хотілось, щоб хлоп’як ховався в туалеті.
— Тьху, з тобою разом! — сплюнув Миколка, але погодився: Найда просто так не затримує.
Щойно Миколка натужно прихилив і знову защіпнув сарайні двері, як у них із того боку гухнуло чимось важким.
Навколо зашуміло, загуркотіло й загуло ще дужче.
Миколка з Найдою забилися в напівпорожню загорожу для вугілля і мало не зарились у чорний попіл. Дрижали і зойкали від кожного удару.
Коли все стихло, виповзли на подвір’я.
І вжахнулися.
Кругом по кісточки стояла каламутна піниста вода.
Одна половина груші була відчахнута, гілля розкидане.
Столика, що під грушею, розтрощено на друзки.
Вікна у хаті повибивані: як одного разу після п’яної бійки Вітчима з гостювальниками.
Усе подвір’я — в смітті, битому склі, трісках, у шматках толю, бляхи і шиферу.
А на місці туалету… Лиш дерев’яна підлога — з діркою посередині!!! Ні стін, ані даху нема й близько!!!
Найда вже чекав похвали від хазяїна: як-не-як, а той вцілів саме завдяки собаці!!!
Натомість Миколка зненацька звереснув про інше:
— Моя мама!!! Найдо, шукати маму!!!
Миколчину маму й справді варто шукати. Вона часом давала Миколці їсти. Вона колись купила йому кросівки — оці, що хлопчик ходить у них і зараз. А ще вечорами, як гості розходились, або після сварки з Вітчимом, або після того, як сильно Миколку за віщось лаяла, — після таких оказій мама іноді обіймала сина й казала:
— Ти ж єдина моя кровиночка!