Рано Свиридон навчився завдавати клопоту родині, і щоразу його тягла в світ допитливість, цікавість до нових місць, тварин, явищ природи. Якось він просидів у криниці півдня, киснучи в воді, вчепившися задубілими пальцями в цямрини й не подаючи голосу, тобто не просячи допомоги,— аж його витяг хтось із сусідів, прийшовши по воду. "Чого то лиха година тебе понесла?!" Але й без Свиридо-нової відповіді ясно було, чого він там опинився, коли з-за пазухи в нього почали випурхувати на волю горобці. Хлопцеві дуже набили те місце, яке звичаєм за все відповідає, та малого й бити було неприємно: він затято мовчав, наче по дереву бито, а не по живому тілі. Іншим разом Свиридон приніс до хати повну торбу вужів і випустив на печі, щоб із ними погратися,— діти позабігали з хати, а баба довго ганяла хлопця по городах, ніяк не поцілячи його віником.
Під час німців десятирічний Свиридон налякав самого коменданта, пустивши йому в вікно їжака. Згодом сам трохи не підірвався на гранаті, яку намірявся розібрати, щоб подивитися, що є всередині.
Свиридон пірнав у бочку з водою, з'їжджаючи на штанцях із скирти вниз. Взимку він майстрував різні механізми й зробив дерев'яного Гітлера, який на вітрі, коли крутився млинок, швидко-швидко махав рукою, наче хрестився....
Карпів другий будинок був болячкою на селі. Колись він належав куркульській родині, потім перейшов до колгоспу й став хатою-лабораторією. За окупації знову став куркульський: в ньому оселився родич старого куркуля — німецький посіпака. Коли фашистів вигнали, ця хата обернулася на пустку, її знову належало перебрати колгоспові. Але Карпо, маючи одну хату, схотів мати й другу — з гарним подвір'ям, городом, родючим садком. В районі Карно видурив дозвіл на купівлю хати, самотужки зробив поціновку й придбав хату за дурницю, сплативши гроші до райфінвідділу, а бухгалтерові одвізши підводу городини. Родина Зайченків, втративши через німців житло й опинившися цілою великою громадою під голим небом, сподівалася дістати дозвіл правління колгоспу на ту хату, щоб пережити, доки напнуть над головою власний дах. Свиридон не раз ходив до подвір'я, приміряв, як вони там житимуть, а вийшло, що Карпо Цар став їм на дорозі до щастя, і Зайченки кляли його великим хором голосів — од немовляти, що пускало з рота бульки, до баби, яка скрипіла, мов сухе дерево.
Власне кажучи, Карпове хазяйнування до приїзду полковника на посаді голови колгоспу стало більмом на оці. Бригадир Семей Бойко ходив до райвиконкому, але на нещастя потрапив до службовця земвідділу, якого Карпо пригодовував, і, поскаржившись на Карпа, що порушував устав сільськогосподарської артілі, вертався додому не своїми ногами, дарма що в партизанах ходив сміливо на німецькі гарнізони. Карпо порядкував колгоспним майном, як своїм власним: одне посилав на продаж і гроші не прибуткував, друге одвозив на подарунки корисним людям, трете переводив на ніщо дурними наказами й невмілою агротехнікою. Люди його боялись і не любили. І тому так щиро прийняв колгосп на голову Василя Йвановича.
Карпо Цар розганяв власне господарство вшир, захопив добрий шмат городу до присадибної ділянки. В ньому прокинулася жадоба збагачення, він не гребував ніякими засобами, коли вони давали зайву мірку пшениці чи вінок цибулі, торбу квасолі. Він був бездітний, всім у домі порядкувала дружина — Карпиха, це вона, власне, й надихала Карпа на гонитву за багатством. Бо й звідки було самому Карпові мати до нього смак? Голота з голот, злидар із злидарів, він рано порвав із землею, хлопцем утік до Одеси, працював у порту, найнявся на пароплав, потім одбував дійсну службу у флоті, був матросом. В революцію доклав і своїх рук, побував на багатьох фронтах, організовував Радянську .владу в своєму повітовому місті
В місті стрів молоду жінку, яка клопоталася перед ним про чоловіка й брата, — обидва були денікінські офіцери і, на час розмови Карпа з нею, вже й відправлені до "штабу Духоціна", тобто — розстріляні. Матрос Карпо, як це іноді бувало в таких випадках, закохався в удову. Багато енергії, неприємностей, нещастя коштувала йому ця молода, ефектна вдова страченого контрреволюціонера, з походження попівна, яка нізащо не бажала стати просто полюбовницею матроса, а вимагала церковного шлюбу. Проклята молодиця свого домоглася: стояла перед вівтарем із матросом — грозою цілого повіту,— а сам матрос гучно вилетів за це з партії й опинився на селі. Він організував тоді ж першу комуну в повіті, став серед організаторів колгоспного руху в районі, бійцем за знищення куркульства як класу, сподіваючись сам, що на цей раз ніхто й ніщо не примусить його зрадити більшовицьку ідею.
На жаль, з часом він напхав черевце, одгодував пику, полюбив спати, а за нього щоб працювали інші. Чимало разів його було трушено з метою перевиховання. І тільки тепер наставав час, який ввижався Карпові разом із спогадами про його чесну молодість: час докорінної перебудови життя. Карпо відчув його ходу...
XXV
Коли Дорка Найденко йшла на станцію, щоб їхати до Києва показатися лікарям і вигоїти отой нестерпний кашель, вона стріла недалеко від села у вибалку три підводи досить дивного зовнішнього вигляду, навантажені по саме нікуди хатніми речами, лантухами, перинами, скринями, різним дріб'язком.
Підводи стояли розпряжені, конячки паслися осторонь під доглядом чорнявого парубка у фетровому капелюсі! й кожушаній жилетці поверх латаної домотканої сорочки. На таганку варилось молоко. Одна корівка, засмоктана й затягана, лежала просто на дорозі й ремиґала. Людей було п'ятнадцятеро та два собаки — налякані й смирні.
Дорка йшла з Павлом Гейбом, старшиною, який для цього випадку одяг усі свої урядові нагороди, одвихнувся на годину од монтажу вітродвигуна, сподіваючись надолужити потім темпами. Павлові здавалося, що раз визволивши Дорку з німецької каторги, він набув на неї беззаперечне якесь право, і ось вона рушає до Києва, де таких старшин, як Павло, багато. Та було б несправедливо сказати, що й Дорці байдуже від'їздити й що Павло не посів куточка в її серці. "Не до одного лікаря йдіть, Дорко,— казав Павло,— а й до самого професора, нехай вистукає, вислухає, рентгеном пробере, на аналіз поставить! Ви знаєте, які чудеса показувала наша медицина на фронтах? Для неї ваша хвороба простісіньке тьху!.." — "Яка там хвороба, Павлику,— одказувала Дорка,— вип'ю порошків, глечик молока на день, і лікувати нічого!" — "Ви гляньте на себе — худенька, як янгол!" Дорка засміялася, а коли вона це робила — осміхалося все навкруги: і поле, й дорога, і далекі кучеряві хмарки.