Пройшовши з милю, вони зупинилися біля порослого кущами струмочка, що перетинав сільський шлях. Біллі запропонував поснідати останньою холодною закускою, яку Сексон приготувала в їхньому будиночку на Пайн-стріті, але вона вирішила розкласти багаття і зварити кави. І не так для себе вона цього хотіла, як для Біллі, вважаючи, що на початку їхньої незвичної мандрівки Біллі повинен якомога менше терпіти невигод.
Прагнучи перейняти його своїм ентузіазмом, Сексон боялася, щоб така неприваблива річ, як холодна страва, не погасила й тих убогих іскрин, які в ньому ще жаріли.
— Слухай, Біллі, нам одразу треба вигнати з голови думку, що ми кудись поспішаємо. Ми нікуди не поспішаємо, і нам байдуже, чи продзвонив шкільний дзвоник. Ми вибралися в дорогу задля розваги, в пошуках пригод, як то пишеться в книжках. От мені б хотілося, щоб побачив нас зараз той хлопчак, що возив мене ловити рибу на Козиний острів! Він казав, що Окленд — це просто початок дороги. Ось ми й вирушили в дорогу, еге ж? А тепер надійшла пора перепочити й зварити собі кави. Ти, Біллі, розпали багаття, а я наберу води і наготую снідання.
— А знаєш, що це мені нагадує? — озвався Біллі, поки закипала вода.
Сексон була певна, що знає, але похитала головою, — їй цікаво було, щоб він сказав.
— Як ми другої неділі після нашого знайомства їздили Принцем і Королем у долину Морагу. Ти так само розкладала на траві сніданок.
— Тільки сніданок був розкішніший, — додала вона, щасливо всміхаючись.
— Але чому нам тоді не спало на думку зварити кави? — поцікавився він.
— Може, тому, що воно виглядало б занадто по-родинному, — засміялася Сексон. — "Неделікатно", як сказала б Мері.
— Або "непристойно", — додав Біллі.— В неї це слово завше на язику свербіло.
— А проте, бач, до чого вона докотилася!
— Цим вони всі кінчають, — похмуро пробубонів Біллі.— Я вже бачив не раз: од тиха все лихо. Отакі й коні бувають: назверх лякаються того, чого зроду-віку не бояться.
Сексон мовчала; згадка про Бертову вдову навіяла на неї невиразний гнітючий сум.
— Але я знаю ще дещо з того самого дня; ти цього ніколи не вгадаєш, — віддавався спогадам Біллі.— Закладаюся — не вгадаєш!
— То що ж це? — замислено відказала Сексон, хоч очі її зблиснули.
Біллині очі відповіли їй; він зненацька перехилився до Сексон, узяв її руку й ніжно притиснув до щоки.
— Вона малесенька, але зате моя, — промовив він; потім глянув на Сексон, і тій аж потеплішало на душі від його слів. — Ми починаємо знову женихатися, правда?
Обоє попоїли від щирого серця, а Біллі хильнув аж три чашки кави.
— А знаєш, від свіжого повітря прокидається вовчий апетит, — зауважив він, упиваючись зубами у п'ятий бутерброд. — Я, здається, міг би з'їсти цілу коняку й запити відром кави.
Тим часом Сексон усе поверталася думкою до розмови з монтером і коротким реченням підсумувала почуте від нього:
— Ну й багато ж ми дізналися сьогодні!
— Єдину певну річ ми дізналися — що ці місця не для нас, — озвався Біллі.— 3 двадцятьма доларами в кишені годі й думати про тисячу доларів за акр!
— Але ж ми тут і не збираємось лишатися, — поспішила вона. — Факт, що це португальці нагнали таку ціну на землю і живуть собі, як у бога за пазухою, дітей до школи посилають… і можуть мати дітей. Ти ж сам казав, що діти їхні аж мало не луснуть.
— То й щасти їм, боже! — відповів Біллі.— Але я все-таки волів би сорок акрів по сотні доларів, аніж чотири по тисячі. Мені було б якось тісно на чотирьох акрах — так і дивись, щоб не спіткнутися.
Сексон цілком розуміла його. В глибині душі її теж більше вабили сорок акрів. Вона була з нового покоління, але в ній жила та сама любов до розлогих просторів, що й у дядька Віла.
— Звичайно, ми тут не залишимося, — заспокоювала вона Біллі.— Адже ми шукаємо не сорок акрів, а ділянку державної землі на сто шістдесят акрів.
— І уряд, я вважаю, мусить нам їх дати за все те, що зробили наші батьки. Справді, Сексон, якщо жінка проходить пішки через усі прерії, як твоя мати пройшла, і якщо подружжя вбивають індіяни, як то було з моїм дідом та бабою — то таки уряд заборгувався перед їхніми дітьми.
— Що ж, пора й поспитати з уряду.
— І поспитаємо — десь там, на південь від Монтері, в тих горах, що поросли секвойєю.
РОЗДІЛ II
До містечка Найлса через місто Гейвордс добрих півдня дороги, проте у Біллі й Сексон вистачило енергії звернути з шосе і податися путівцями серед дбайливо оброблених ділянок, де землю було засіяно й засаджено аж до самої колії на дорозі. Сексон зчудовано вдивлялася в цих маленьких смаглявих імігрантів, що осілися на цьому грунті без шеляга за душею і змогли підняти його ціну до двохсот, п'ятисот і тисячі доларів за акр.
Скрізь кипіла робота. Діти й жінки працювали в полі поруч із чоловіками. Землю копали й перекопували, — здавалося, не давали їй спочити ні на мить. І земля їм добре віддячувала, бо інакше не могли б їхні діти ходити до школи, а самі вони їздити старими тарабайками, уживаними бричками й легкими міцними фургонами.
— Ти глянь на їхні обличчя, — промовила Сексон. — Вони щасливі й задоволені. Хіба в них такий вираз, як у наших сусідів під час страйку?
— О, певно, їм ведеться не погано, — згодився Біллі.— Ситість аж у очі б'є. Але переді мною хай не коношаться. Подумаєш — велике цабе, обібрали нас і викурили з батьківської землі!
— Але ж вони й не збираються коношитися! — заспокоїла його Сексон.
— Та я й сам бачу. І все-таки не такі вже вони й тямущі. Щодо коней, то вони дечого мусили б у мене повчитися, їй-бо!
Сонце вже сідало, коли вони підійшли до Найлса. Біллі, що мовчав останні півмилі, нерішуче запропонував:
— Може, нам узяти б кімнату в готелі? Що ти на це скажеш?
Але Сексон категорично була проти.
— Чи надовго нам вистачить двадцяти доларів, якщо ми так розтринькаємось? До того ж як починати, то вже з самого початку. Ми не планували ночувати по готелях.
— Гаразд, — погодився він. — Про мене. Я от думав, як тобі…
— Ну, то запам'ятай, що й про мене всяко може бути, — вибачливо всміхнулася Сексон. — А тепер подбаймо про вечерю.
Вони купили шматок м'яса, картоплі, цибулі і з десяток яблук. Недалеко за містом маячила купа дерев та кущів, у затінку яких протікав струмок; там подорожні й розташувалися на піскуватому березі. Навкруги було вдосталь хмизу, і Біллі, весело посвистуючи, збирав і рубав гілля. У Сексон, що так гостро відчувала найменші зміни його настрою, повеселішало на душі від жахливої какофонії, що виривалася йому з уст. Вона всміхалася подумки, розстеляючи на піску укривала поверх брезенту, з-під якого поприбирала всі гілочки. Варити на багатті було для неї первина, але вона скоро опанувала цю мудрість, найперше збагнувши, що добрий вогонь не конче й великий. Коли кава закипіла, вона долила в кавник трошки холодної води, аби осіла гуща, і поставила скраю на жар, щоб кава не википала, але й не захолола. Картоплю й цибулю вона підсмажила на одній сковороді, але окремо, по тому згребла їх на свою цинову мисочку й поставила на кавник, накривши зверху Біловою тарілкою. М'ясо, як це любив Біллі, вона засмажила на гарячій сухій сковороді. Коли вона скінчила з цим, Біллі налив кави, а вона сама переклала цибулю й картоплю на сковороду і поставила її на вогонь підігріти.