— Щоб уперед басурмен нiколи бiльше не дивився! Дiд Ступа саме ятерi на озерi трусив. Потрусивши ятерi, дiд прийшов додому, побачив того татарина, що взад дивився, перехрестився, проказав, тремтячи:
— I менi таке буде!
Та городами, городами, городами на луки та до Днiпра... Та як пiшов понад Днiпром проти води, та й дiйшов аж до теперiшнього Дiдового лиману. Дивиться — острiвець. Вiн переплив рiчку Басанку, де бродом, де плавом — на острiвець. Викопав мiж трьома калиновими кущами землянку та й оселився на тому острiвку. Утiк, виходить, од баби.
Та ви гадаєте, не знайшла його баба? Знайшла! Перебралася баба Кплина на острiвець заганяти дiда додому.
— Доки ти мене мучитимеш? — кинувся до баби дiд.
Баба Килина дiда по тiм'ю цiпком! Дiд-у неприто-мiю!
Баба на нього — цеберку води! Дiд схопився i тiкати! А в головi ще в дiда як слiд не вияснилося, — вiн у воду. А там — ковбаня! Потонув дiд — тiльки бульбашки на тiм мiсцi пiшли.
З того часу й прозивають цей лиман Дiдовим лиманом.
Давно це було. Вже й острiвця того нема — у воду осiв, а ще й досi на тiм мiсцi, де пiрнув дiд Ступа, як подивитися, бульбашки з дна пiдносяться...
— Ну, а з бабою Килиною що?
— А що з такими бабами, як баба Килина, буває? У вiдьми пошилася! Довгенько на мiтлi отам побiля Херсона кружляла, корови висмоктувала, а потiм до Києва на Лису гору подалася. За головну вiдьму, кажуть, на Лисiй горi правила. Ото, як було справляється на Лисiй горi вiдьомський шабаш, так часто-густо чувся найдужчий голос, — рiзко отак заспiва, заспiва, заспiва, а потiм i виведе, нiби бугай з поросям, — то баба Килина! А ото рокiв iз десять тому приїздив до нас iз Херсона лектор, так казав, що вiдьом уже й на Лисiй горi зничтожено, вже тепер там самi забобони залишилися! А що воно за штука отi забобони, я вам уже й не скажу! Казав тут один, бiля церкви, як я ото у великий пiст говiв, що то нiби антилерiгiйна пропаганда! Могло буть!
Це так про Дiдiв лиман дiд Кирюха з Маячки розповiдає.
— Та що ви його слухаєте? — пихкає люлькою дiд Круча. — Верзе чортiйщо! I хто б ото йому повiрив, що баба дiда втопила?! Та не народилася ще й нiколи в свiтi не народиться та баба, щоб мене втопила! Моя покiйниця теж колись була за качалку вхопилася! Так я їй показав качалки! Якби була чобiт не заховала та на пiч мене не загнала, — я б її був порiшив! I не кавкнула б! А так своєю смертю померла! Бачили ми таких бабiв!
— А де ж, дiду, Сiркова Iванова щука, на три пуди з фунтом? — запитав у дiда Кручi Гордiй Iванович.
Дiд Круча подивився на небо, позiхнув, перехрестивши рота:
— Побiлiшав, дивiться он, уже Чумацький Шлях! I Волосожар геть он аж куди вiдкотився! Давайте подрiмаємо! Ось-ось уже й на свiт благословлятиметься! Лягайте! Взавтра хай про щуку розкажу.
* * *
...Дiд Круча набив люльку, притоптав тютюн у люльцi нiгтем великого пальця, зашморгнув кисета, заховав кисета в кишеню, узяв з багаття жаринку, поклав у люльку, розпалив люльку, пихнув разiв iз п'ять, вийняв люльку з рота, сплюнув i почав:
— Було це... Та ще мiй дiд покiйний, царство їм небесне, живi були. Щоб не збрехати, було це якраз отодi, як вийшло замиренiє з Гапонiєю (Японiю дiд Круча уперто називав Гапонiєю, а японцiв-гапопцями). Почали в нас тодi, пам'ятаю, панськi якономiї палити. То там у степу пан горить, то там... Та й у нас була панська якономiя... Я родом не тутешнiй, я звiдти, аж iз-за Чаплинки, туди ближче до Таврiї... Менi вже тодi на призов повернуло. От дiд i кажуть:
"Що ж воно таке оце на свiтi робиться?! Скрiзь пани горять, а наш же як: у бога теля з'їв, чи як?"
Подивилися дiд на мене, а я на дiда, а потiм дiд i кажуть бабi:
"Ти, Федосько, хлiба нам у торбину поклади, хлiбин зо двi, та цибулин з десяток, солi, пiдемо ми з Ваньком (мене Iваном кличуть) сiткою перепели ловити".
"А навiщо ж вам аж двi хлiбини?" — запитує баба.
"Та ми не швидко повернемо! Наловимо перепелiв — та, може, аж до Олешек на базар понесемо, в Олешках, кажуть, нiмцi за перепели добрi грошi дають!"
Дiд говорять, а самi й не посмiхнуться, а я зразу здогадався, що не перепелами тут тхне.
Одне слово, щоб довго не говорити, згорiла тої ночi нашого пана якономiя, а ми з дiдом опинилися аж ув Основi, працювали на виноградниках, а потiм у цi мiсця прибилися та тут уже й отаборилися.
Батько мої з братами та з сестрами на Дальнiй Схiд подалися, десь аж на Амурi опинилися, а я з дiдом залишився. Коли все трохи вщухло, переїхала до нас i баба, та й жили вже ми тутечки, тут я й одружився, тут спочатку бабу ми поховали, а потiм i дiда...
Замовк дiд i замислився, замислився...
Покотилася з неба зоря, заревiв бугай у Казначейському лиманi, вдарила пiд кугою щука.
— Ач б'є! Ач, як б'є! — мотнув бородою дiд.
— А коли ж уже про щуку, дiду? Про Сiркову? — Гордiй Iванович до дiда.
— А ти не перебаранчай! — сердито огризнувся дiд. — Ти слухай!
Тихо, тихо стало навкруги. Така настала тиша, що не чути було навiть плюскоту джерельного струмка, не шарудiли очерети, не викидалася риба. I ми нiби не дихали.
Раптом крик:
— Ко-ко-ко! Крг-гр-гр-гр!!
Залопотiли крила, i сонний пiвень зiрвався з верби й упав на Гордiя Iвановича.
— Бий тебе сила божа! — пiдскочив Гордiй Iванович. — Звiдки вiн тут?
— Здох би вiн йому! — вилаявся дiд Круча. — То сторожовi кури на вербi ночують. Сторож тут рибальську снасть стереже! Бригада тут рибальська колгоспна рибалить!
— Дивись, налякав як, гемонський пiвень!
I знову тиша, тихо, тихо...
... — Так ото, значить, i попливли ми на човнi з дiдом, — почав дiд Круча, — у рiчку в Басанку. У Дiдовому лиманi в нас ятерi стояли. Так ми було потрусимо ятерi, а тодi й балуємося на щук у Басанцi, на живця... А ковбанi там глибочезнi є. Там така є ковбаня — сажнiв, мабуть, iз п'ять завглибшки. Закинули, значить, ми на живця. Живець чималенький, гачок теж такий, що й бугая вдержить, а лiска — у двадцять п'ять волосин. Тодi ще капронiв ми не знали, а самi лiску плели з кiнського хвоста. У степових коней, що в табунах довга ходили, добряча волосiнь була — мiцна, замашна i у водi непомiтна. Щук ми ловили на живця багато. Так що не було нiчого дивовижного, що раптом поплав пiрнув.