ДВАНАДЦЯТЬ
Кілька хвилин ми сиділи, не промовивши слова.
Леслі Перріш спокійно мостилася зі свого боку шахового столика, інкрустованого каштаном і сосною, я – зі свого. Впродовж дев'яти ходів у захоплюючому дух міттельшпілі в кімнаті панувала тиша, якщо не брати до уваги м'якого перестуку дерев'яного короля чи королеви по поверхні столика, коли їх переміщали з клітини на клітину, й нашого мимрення, що супроводжувало зміни в розташуванні атакуючих шерег на шаховому полі.
Шахісти розповідають про себе, пересуваючи фігури. Панна Перріш не блефувала й не намагалася підманути. Вона грала у шахи потужно, прямолінійно й відверто.
Затулившись рукою, я спостерігав за партнеркою крізь пальці й усміхнувся. Хоча вона щойно виграла в мене слона й загрожувала коневі, якого мені не можна було втрачати.
Ми познайомилися кілька років тому. Знайомство видавалося мені знаменним. Ми зустрілись випадково, у вестибюлі.
– Ви нагору? – гукнула вона, поспішаючи до ліфта.
– Так. – Я притримав двері, зачекав, поки вона ввійде. – Вам який поверх?
– Третій, будь ласка, – попросила вона. – Я теж мешкав на третьому поверсі.
Двері на мить застигли, тоді м'яко зачинилися.
Блакитно-сірі очі кивнули мені з подякою. На частку секунди я зустрівся з нею поглядом, у якому дівчина повинна була прочитати, що мені приємно. Після чого я чемно відвів очі. Клята ввічливість, вилаявся подумки. Яке любе личко! Чи не бачив я її в кіно? На телеекрані? Запитати не наважився. Ми мовчки піднімались. Панночка сягала мені до плеча, її золотаве волосся вибивалося з-під капелюшка гірчичного кольору. З одягу не схожа на кінозірку: вилиняла робоча спідниця під утепленим пальтом "морського" крою, джинси й шкіряні чобітки. Але ж яке обличчя!
Певно, знімають тут натуру для фільму, подумав я. Може, вона працює асистентом у знімальній групі?
З яким задоволенням познайомився б з нею. Але панна така далека... Чи не здається тобі, Річарде, дивним, що вона така безмежно далека? Стоїте на відстані тридцяти дюймів одне від одного, однак не існує такого містка, щоб перекинути через цю прірву й сказати: "Привіт".
От якби винайти спосіб, думав я, якби побудувати такий світ, де незнайомі люди могли б сказати одне одному: "Ти мене зачарувала і я хочу тебе краще пізнати". А на випадок, якщо захоплення не є взаємним, спеціальне умовне речення: "Ні, дякую".
Але такого світу ще не створено. Півхвилинна поїздка закінчилася, ми не промовили собі ані слова. Двері тихо розсунулись.
– Дякую, – промовила вона, майже бігцем перетнула вестибюль у напрямку до своєї квартири, відчинила двері, ввійшла, зачинила їх по собі й лишила мене в коридорі самого.
Шкода, що ти покинула мене, подумав я, заходячи до своєї квартири через двоє дверей від її. Як жаль, що втекла.
Пересунувши коня, я зняв напругу на шаховому полі, пригальмував її атаку. Леслі мала перевагу, але ще не виграла. Поки що.
– Звичайно! – помітив я. – Кінь на Ь7! Загроза з флангу! – Я переставив коня й ще раз прослідкував за її поглядом, приємно вражений вродливим обличчям, на якому абсолютно не позначилася моя контратака.
За рік після зустрічі в ліфті я порушив судову справу проти режисера фільму за зміни, які він уніс до сценарію без моєї згоди. І хоча за рішенням суду йому довелося вилучити моє ім'я з титрів і виправити деякі найнеоковирніші зміни, під час розмови віч-на-віч я ледве стримувався, щоб не потрощити на друзки меблі в його кабінеті. Бракувало посередника, через якого ми б могли спокійно спілкуватися.
Таким посередником стала актриса Леслі Перріш, та сама жінка, з якою ми рік тому вдвох підіймалися ліфтом з вестибюля на третій поверх.
Гнів минувсь, тільки-но я почав спілкуватися з нею. Вона розмовляла спокійно й переконливо – я відразу перейнявсь довірою до неї.
А тепер у Голлівуді зайнялися бажанням зняти фільм за моєю останнюю книжкою. Я заприсягся, що скоріше спалю рукопис, ніж дозволю кіношникам його зіпсувати. Але якщо вже знімати фільм, то чи не найкраще з цим упорається моя власна компанія? В усьому Голлівуді я довіряв тільки Леслі, тож вилетів у Лос-Анджелес, аби ще раз зустрітися з нею.
У її кабінеті на маленькому столику біля вікна побачив шахівницю.
Шахові набори, виготовлені спеціально для службових кабінетів, це здебільшого не що інше, як вибрик художника, вияв його фантазії. І справді, з першого погляду не завжди відрізниш королеву від слона, слона від пішака, всі фігури розміщені на дошці будь-як, у невластивих для них місцях. Фігури на цій дошці зображали персонажів лицарського турніру у Стаунтоні: король заввишки три з половиною дюйми, сама дошка – чотирнадцять на чотирнадцять. Біле кутове поле, як належиться, з правого боку від гравця, коні дивляться вперед.
– Вистачить вам часу на коротеньку партію? – поцікавивсь я, коли закінчилася розмова. Я не найкращий шахіст у місті, але й не найгірший. Грав із семи років і, вмощуючись за столом, завжди почувався досить упевнено.
Леслі глянула на годинник:
– Гаразд.
Першу партію вона виграла, чим приголомшила мене. Але стиль, у якому грала, те, як хід її думок відображувався на шаховій дошці, зігріли мене своєю чарівністю.
Наступного разу, коли нам довелося зустрітись, ми грали на дві кращі партії з трьох.
А ще за місяць заснували корпорацію. Леслі заходилась шукати способи, як зняти фільм з найменшою ймовірністю провалу, й ми вже грали на шість перемог в одинадцяти партіях.
Затим потреба в ділових зустрічах відпала. Я вмощувався в кабіні свого найновішого, списаного з військово-повітряних сил восьмитонного реактивного тренувального літака, піднімався на висоту тридцять п'ять тисяч футів, летів з Флориди у Лос-Анджелес, щоб провести з Леслі ще один день за шахами.
Наші змагання більше не нагадували турніри.Дозволялося розмовляти, поряд на столі з'явились печиво й молоко.
– Ах ти ж негіднику, Річарде! – хмурила вона брови. Над її позиціями справді збиралися хмари.
– Так, – самовдоволено відповідав я, – так, я тямущий негідник.
– Але ось тобі шах конем, – сказала вона, – а потім слоном і – прощавай, королево! Як тобі подобається такий хід?
Я зблід. Передбачав шах, але загроза королеві була для мене несподіванкою.