— О! — вихопилось у Ернеста.
— Ну, то будь щасливий, друже,— сказав поет, беручи Лабрієра під руку.— Примхлива доля захотіла, щоб я не виявився невдячним для тебе. Тепер ти будеш щедро винагороджений за свою відданість, бо я великодушно сприятиму твоєму щастю.
Каналіс нетямився з люті, але йому нічого не залишалось, як обернути свій прорахунок на п'єдестал для себе. Сльози заблищали на очах у молодого доповідача палати державного контролю, він палко обняв знаменитого поета й розцілував його.
— О Каналісе, досі я зовсім тебе не знав!
— Нічого дивного. Щоб об'їхати довкола світу, треба згаяти чимало часу,— відповів поет із своєю погордливою іронією.
— А ти подумав про її величезний статок? — спитав Лабрієр.
— А хіба він потрапить у погані руки, мій друже? — відповів Каналіс, підкріпивши свої великодушні слова вишуканим жестом.
— Мельхіоре, я твій друг до могили!
Лабрієр потис поетові обидві руки і швидко вийшов: він уже спізнювався на побачення з паном Міньйоном.
Тим часом граф де Лабасті був у тяжкій зажурі — стільки нещасть воднораз навалилося на нього. З доччиного листа він довідався про смерть Беттіни Кароліни, про сліпоту дружини, а Дюме щойно розповів йому і про заплутану любовну інтригу Модести.
— Залиш мене самого, — сказав Шарль своєму вірному другові.
Коли лейтенант зачинив за собою двері, нещасний батько впав на диван, затулив обличчя долонями і заплакав тими скупими слізьми, що не течуть з очей у людини, якій п'ятдесят шість років, а тільки зволожують повіки, швидко висихають і набігають знову — не сльози, а мовби остання роса людської осені.
— Мати улюблених дітей і кохану дружину — це те саме, що мати кілька сердець і всі їх підставити під удари кинджала! — вигукнув він, підскочивши, мов тигр, і бігаючи туди-сюди по кімнаті.— Бути батьком — це ніколи не знати щастя! Якщо мені трапиться той д'Етурні, я його вб'ю! От і рости, от і виховуй дочок! Одна втікає з шахраєм, а друга, моя Модеста, віддає серце негідникові, який ошукує її, убравшись у паперову тогу поета. Якби то справді був Каналіс — ще півбіди. Але цей закоханий Скапен94!
"Я задушу його власними руками! — подумав Шарль Міньйон, і його пальці судомно стислися на горлі уявного ворога.— Ну, а потім? — запитав себе він.— А що як моя дочка помре з розпуки?"
Він машинально виглянув у вікно готелю "Королівський", знову сів на диван і завмер у нерухомості. Шість стомливих подорожей до Індії, турботи, пов'язані з торговельними справами, боротьба з небезпеками — усе це посріблило голову Шарля Міньйона. Його мужнє вродливе обличчя з правильними рисами, засмагле під сонцем Малайї, Китаю та Малої Азії, набуло суворого виразу, а горе в цю хвилину надавало йому навіть величі.
"І Монжено ще пише мені, щоб я поставився з довірою до молодика, який прийде говорити зі мною про мою дочку!.."
Один з лакеїв, яких граф де Лабасті вибрав з-поміж підлеглих, що служили йому протягом останніх чотирьох років, сповістив про прихід Ернеста де Лабрієра.
— Ви прийшли, добродію, від імені мого друга Монжено? — спитав Шарль Міньйон.
— Так,— відповів Ернест, боязко вдивляючись у обличчя полковника, похмуре, як обличчя Отелло.— Мене звуть Ернест де Лабрієр, я далекий родич останнього прем'єр-міністра і служив його особистим секретарем, коли він був при владі. Після падіння уряду його ясновельможність прилаштував мене в палату державного контролю, де я обіймаю посаду доповідача першого рангу, і згодом, може, стану начальником відділу.
— А який стосунок може все це мати до панни де Лабасті? — спитав Шарль Міньйон.
— Я кохаю її, добродію. І вона відповіла мені взаємністю — це для мене величезне і несподіване щастя... Вислухайте ж мене,— сказав Ернест у відповідь на гнівний жест роздратованого батька.— Я маю зробити вам дивовижне і разом з тим украй ганебне для порядної людини зізнання. Найстрашніша кара за мій вчинок — можливо, цілком природний — не в тому, що я почуваю себе зобов'язаним про все розповісти вам... Вашої дочки я боюся ще дужче, ніж вас...
З притаманними людині щирій простодушністю й шляхетством Ернест розповів про пролог до цієї маленької домашньої драми, не обминувши мовчанкою ні понад два десятки листів від Модести,— він приніс їх із собою,— ні сьогоднішньої розмови з Каналісом. Коли батько закінчив читати ці листи, бідолашний закоханий, блідий і жалюгідний, затремтів під вогненним поглядом провансальця.
— Добродію, у цьому криється одна тільки помилка,— сказав Шарль,— але вона вельми істотна. В моєї дочки немає шістьох мільйонів, у неї щонайбільше двісті тисяч посагу й досить сумнівні надії на майбутнє.
Ернест підхопився на ноги і, кинувшись до Шарля Міньйона, обняв його.
— Ох пане,— вигукнув він,— ви зняли з моєї душі величезний тягар! Тепер, може, ніщо не перешкодить моєму щастю! Я маю протекцію, я стану начальником відділу. Хай навіть у Модести буде лише десять тисяч, хай мені доведеться тільки розписатись у отриманні посагу, вона все одно стане моєю дружиною. Зробити її такою самою щасливою, якою була у шлюбі з вами ваша дружина, стати для вас справжнім сином — атож, пане, в мене немає батька — ось моя найзаповітніша мрія!
Шарль Міньйон відступив на три кроки, втупив у Лабрієра погляд, який пронизав молодика, наче гострий кинджал, і не сказав ні слова, бо прочитав на осяяному радістю обличчі Ернеста, в його блискучих від щастя очах найправдивішу щирість.
— Невже долі нарешті обридло мене переслідувати,— промурмотів він,— і я знайду в цьому хлопцеві чудового зятя?
Схвильований, він пройшовся по кімнаті.
— Ви повинні безвідмовно скоритися моєму вироку, добродію,— сказав нарешті Шарль Міньйон,— адже для цього ви до мене й прийшли. Бо інакше ви просто розігруєте комедію.
— Я, пане...
— Вислухайте ж мене,— сказав батько, глянувши на Лабрієра таким поглядом, що той прикипів до місця.— Я не буду ні суворим, ні жорстоким, ні несправедливим. Вам доведеться спізнати і невигоди, й переваги того фальшивого становища, в яке ви самі себе поставили. Моя дочка вважає, що покохала одного з найзнаменитіших поетів сучасності, чия слава, хай там як, а звабила її. Так от, хіба я, її батько, не повинен надати їй змогу зробити вибір між уславленим поетом, чия творчість світила їй, наче маяк, і людиною пересічною, яку підсунув їй випадок, аж надто часто схильний до жартів. Хіба не повинна вона сама висловитися за Каналіса чи за вас? Я покладаюся на вашу порядність: зберігайте мовчанку про стан моїх справ, про який я вам щойно розповів. Ви й ваш друг барон де Каналіс приїдете провести в Гаврі другу половину жовтня. Мій дім буде для вас відкритий, і моя дочка матиме вдосталь часу, щоб роздивитися вас обох. Затямте собі, вам доведеться особисто привезти з собою свого суперника й надати йому змогу вірити в небилиці про мільйони графа де Лабасті. Вже завтра я буду в Гаврі. Чекаю вас через три дні по своєму приїзді. Прощайте, добродію...