Люди й собаки вмить перейнялися пошаною до обер-єгермейстера, наче і ті, й ті однаковою мірою відчули в ньому верховного начальника. Князь визначив розпорядок дня; адже полювання скидається на битву, а обер-єгермейстер Карла X був справжнім Наполеоном лісових баталій. Завдяки досконалому порядку, який запровадив у своєму господарстві головний мисливець королівства, він міг усю свою увагу приділити виключно стратегії і теорії лісових ловів. Він зумів пустити в діло єгерів та хортів князя Лудона, доручивши їм, наче кавалерійському корпусу, гнати оленя до ставка, якщо, згідно з його задумом, зграям королівських собак пощастить загнати його в ліс, розташований якраз навпроти замку. Обер-єгермейстер водночас полестив самолюбству своїх старих слуг, поставивши перед ними найскладніше завдання, і догодив гонорові англійця, використавши його єгерів за їхнім фахом, щоб вони могли похвалитися прудкістю не тільки своїх хортів, а й коней. Дві різні системи ловів мали нині об'єднатись і в змаганні одна з одною здійснити справжні чудеса.
— Накажете ще чекати, ваша ясновельможносте? — шанобливо спитав Ларулі.
— Я тебе розумію, старий! — відказав князь.— Уже пізно, але...
— Дами близько. Гляньте, Юпітер принюхується до летючого запаху,— сказав другий доїжджачий, помітивши, що його улюбленець нюшить повітря.
— Летючого? — усміхаючись, повторив князь Лудон.
— Він, мабуть, хотів сказати "смердючого",— зауважив герцог де Реторе.
— Цілком можливо. На думку Ларавіна, все, що не пахне псарнею, тільки псує повітря,— сказав обер-єгермейстер.
І справді, троє вельмож побачили вдалині кавалькаду з шістнадцяти верхівців, серед яких маяли зелені вуалі чотирьох дам. Модеста їхала попереду в супроводі батька, обер-шталмейстера та Лабрієра і поруч із герцогинею де Мофріньєз та віконтом де Серізі. За ними скакала герцогиня де Шольє, а біля неї Каналіс, якому вона всміхалася без тіні невдоволення. Виїхавши на галявину, де мисливці у своїх червоних костюмах із мисливськими рогами, в оточенні собак та єгерів, являли собою видовище, гідне пензля Ван-дер-Мейлена125, герцогиня де Шольє, яка чудово трималася в сідлі, незважаючи на свою повноту, наблизилася до Модести, подумавши, що правила світського тону не дозволяють їй дутися на цю дівчину, якій напередодні вона не сказала жодного слова.
В ту мить, коли обер-єгермейстер договорив останній комплімент дамам з приводу їхньої подиву гідної пунктуальності, Елеонора зволила помітити чудове руків'я хлиста, що яскріло в маленькій Модестиній руці, і люб'язно попросила дозволу роздивитись його.
— Такого гарного руків'я мені ще не доводилось бачити,— сказала вона, показуючи на це чудо ювелірного мистецтва Діані де Мофріньєз.— А втім, воно цілком відповідає вашій красі,— додала вона, повертаючи хлист Модесті.
— Погодьтеся, герцогине, що з боку нареченого це досить дивний подарунок,— відповіла панна де Лабасті, скинувши на Лабрієра поглядом, у якому закоханий міг прочитати признання.
— Але, пам'ятаючи про звичаї часів Людовіка Чотирнадцятого, я сприйняла б такий дар як підтвердження своїх прав,— сказала пані де Мофріньєз.
У Лабрієра сльози виступили на очах, він випустив з рук повіддя і мало не впав з коня. Але другий погляд Модести звелів йому не видавати свого щастя.
Коли кавалькада мисливців рушила в путь, герцог д'Ерувіль тихо сказав молодому службовцеві палати державного контролю:
— Сподіваюся, пане, ви зробите свою дружину щасливою і якщо я зможу в чомусь вам прислужитися, розпоряджайтеся мною. Я хотів би сприяти щастю такого чарівного подружжя.
Цей знаменитий день, у який вирішувалося стільки сердечних і грошових справ, цікавив обер-єгермейстера тільки з одного боку: чи вдасться загнати оленя в ставок і вполювати його на моріжку перед замком. Бо мисливці такого високого фаху, як князь де Кадіньян, скидаються на шахістів, котрі можуть передбачити, на якому полі шахівниці вони дадуть мат. Щастя не зрадило старого мисливця і цього разу. Лови завершилися достоту так, як він задумав, а третього дня дами звільнили обер-єгермейстера від свого товариства, бо пішов дощ.
Гості герцога де Вернея прожили в Розамбре п'ять днів. Перед їхнім від'їздом у "Газет де Франс" з'явилося повідомлення про те, що баронові де Каналісу надано титул командора Почесного легіону і призначено послом у Карлсруе.
Коли в перших числах грудня графиня де Лабасті, яку прооперував Деплен, дістала нарешті змогу побачити Ернеста де Лабрієра, вона потисла Модесті руку і прошепотіла їй на вухо:
— Я теж вибрала б саме його.
На кінець лютого добряга Латурнель чудово впорався зі своїм завданням і підписав усі купчі на землі в Провансі. Тоді ж таки родина де Лабасті домоглася від короля високої честі: власноручного його підпису на шлюбному контракті й дозволу передати титул та герб де Лабасті Ернестові де Лабрієру, який дістав право називатися надалі віконтом де Лабасті-Лабрієром. Маєток Лабасті, перетворений на майорат королівською грамотою, яка набрала чинності в кінці квітня, приносить понад сто тисяч франків річного прибутку. На весіллі свідками з боку Лабрієра були міністр, що в нього Ернест п'ять років прослужив особистим секретарем, та Каналіс, а з боку нареченої — герцог д'Ерувіль і Деплен, до якого Міньйони назавжди зберегли глибоку вдячність, не раз довівши її на ділі.
Можливо, читач ще не раз зустріне на сторінках цієї довгої повісті про наші звичаї подружжя де Лабасті-Лабрієрів. Люди обізнані відзначать тоді, яку втіху приносять подружні взаємини у шлюбі з такою освіченою і розумною жінкою, як Модеста. Бо Модеста зуміла дотримати обіцянки й не розвинула в собі безглуздих рис педантизму, а тому досі обдаровує щастям і чоловіка, який пишається нею, і всю свою родину та близьких людей.
Париж, березень-липень 1844 р.
=============================
Примітки
склала Олена Алексєєнко
Роман "Модеста Міньйон" вперше опубліковано в 1844 р. як серію фейлетонів у газеті "Журналь де Деба": 4-18 квітня з'явилась перша частина тексту, 17-31 травня — друга, 5-21 грудня — третя. Того ж року роман було передруковано окремим виданням під назвою "Модеста Міньйон, або Троє закоханих". Твір було поділено на 75 невеликих розділів. У 1845 р. Бальзак включив "Модесту Міньйон" до 4-го тому "Сцен приватного життя" першого видання "Людської комедії".