Не знаю, що було в нашій неповторній, дивовижній і незбагненній зустрічі, дружбі і любові і чому ми все таки розійшлися і так порівнюючи просто, щиро без драм і невдоволення. Може, вона мене не тільки розуміла, але й знала, може, це була моя летюча приреченість. Але наші пізніші зустрічі були завжди однаково ясні, прості і радісні. Ми багато ходили, їздили, говорили, оповідали, сміялися. Каваренька на розі Ґартенштрасое, каварня "Гінденбурґ", міський парк, міський ліс, кіно "Аполльо", кіно "Ліхтшпіле" ...
Ця зустріч нагадувала всі минулі. Спочатку телефон, острах — чи обізветься, далі радісний вигук і обіцянка негайно, через усі перешкоди, на розі Райхспляцу зустрітися. У неї тепер більше праці, ніж звичайно, але це не важливе. Ще півгодини і ми захоплено вітаємося ...
— Ну-у, Данель! Стільки часу! І нічого не писав! Стільки змін! А ти схуд, що сталося? Ах, яка радість, яка радість! Так куди йдемо? "Кляйнес кафе"?
Так. "Кляйнес кафе". На все годі нараз відповісти. У "Кляйнес кафе" порожньо, кава воєнна, "кухен" на картки, але це таке другорядне. Ми говоримо, говоримо безконечно. Олена вже не за границею, Королівська Гута знову Кеніґс-Гюте, величезні зміни, безліч роботи, багато чужих робітників, полонені французи. Потім ідемо на прогулянку, доходимо аж до старої границі, філософуємо на цю тему. Усе це наслідки великої ґльобальної тривоги, яку, можливо, я тоді перший викликав, бо не вірив у тривалість того ладу, як і не вірю в його тривалість тепер.
Олена не філософ, вона переводить розмову на іншу тему. На буденне, на щоденне, на свою роботу, на родину. Пропонує їхати до неї, до Королівської Гута> тепер це можна. Відмовляюся за браком часу, завтра їду далі. На Краків. Олена навіть не питає, чому і що там маю робити, вона знає, що я завжди кудись їду, завжди щось там роблю, пишу якісь книжки, яких вона не може читати і читала лише одну з них польською мовою. І вона нею захоплена. Читаючи її, вона не вірила, що писав її той самий обідраний "кучер Павельчика", якого вона одного разу зустріла у вантажній рампі своєї фірми, у якого одразу повірила і в якого вірить до цього часу.
Не питав і я її, чому вона, наприклад, до цього часу не одружена, хоча мала для того нагоду. Вона ще й тепер виглядає свіжо і молодо, а тоді це була справжня Ґрета Гарбо з своїм пишним, ясним волоссям і гарними, мудрими, синіми очима . .
КРАКІВ
І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею...
Г. Шевченко (Сон)
Мої чотири бойтенські дні минають, як одна хвилина. І ось я знову на пероні залізничого двірця Бойтен. П'ятниця, 16 травня. Дев'ята година. Чекаю на берлінський експрес, що має завезти мене до Кракова. Мене проводять пані Кроненберґ, Олена і Фрі-дель. З цього місця я почав свою епопею Заходу, з цього ж місця починаю нову епопею Сходу. Тоді зустрів мене тут уперше поліцай, тепер проводять ці три жінки. І я вдячний Великій силі за те, що пройшов ті роки не даремно і знайшов цих людей.
На двірці багато руху, проходять потяги, навантажені воєнним знаряддям. Мій потяг має тут бути о дев'ятій годині двадцять п'ять хвилин. І ось він справді появляється. Довгий, могутній, гарячий. Зривається рух, метушня, гармидер. Одні виходять, інші входять, прощання, зустрічі, сміх і плач. Міцні обійми і прощання. Ніхто з нас не думає, що це прощання назавжди. О, Олена! З її гарними, добрими, щирими синіми очима, у яких блищать сльози! Дякую тобі! Хтось добрий післав мені тебе! У тяжкі дні мого життя! Ще раз дякую! І будь благословенна!
Всього п'ять хвилин — і потяг знову рушає. У вікні, разом з іншими, і моя хустина, а на пероні між хмарою інших, бачу ті три хустини, що' вітають мене, між ними одна найдорожча. Прощай! Ще і ще раз прощай! І ще раз дякую! Потяг швидко лишає станцію, повертає луком ліворуч і розчиняється в просторі.
І от я знову на території, де чотирнадцять років не мав права бувати. Нікого за це не виню. їх трагедія — їх трагедія, моя — моя. Розуміється, можна було й без цього, але так не було і так не могло бути. Вони мусіли робити своє, а ми своє. Тепер і вони і ми рівні, і зрівняла нас доля. Але все таки чомусь не можна забути пацифікацій, та ревіндикацій, та інших доброт, ЕКЛЮЧНО з тим трагічним епізодом, що зветься Карпатська Україна, у якому наші милі брати-поляки відограли ролю такого кля-сичного і зразкового гістерика-інтриґанта. Мир їх душам!
Але все таки який дивний той польський комплекс і який він відмінний від московського. Бо все таки, коли я був і дезертир, і "вивротовєц", і "нєпожондни русін", і "дзіч гайдамацка", і в домі мого батька час від часу робили труси й шукали мене, в той самий час Тадеуш Голендер робив переклади моїх книжок, видавництво "Руй" у Варшаві їх видавало, Ксавери Пру-шинські, "Ґазета літерацка", "Просто з мосту", "Кур'єр Львов-скі", віленське "Слово" містили чудові про них відгуки й рецензії. Подумати і порівняти лише реакцію на такі ж явища Москви. Анатема, анатема, анатема! Від першого дня до останнього. І во віки віків. І нема різниці — був це цар всеросійський чи Сталін всесовєтський ...
Польща-Україна-Московіцина. Три ніби рідні сестри, і такі вони трагічно нерозумні. їх проблема простіша з простих, але саме тому нерішима. Під час дороги переважно стирчав у вікні, було цікаво бачити заборонену землю. Поліцаї мають ту саму уніформу, що й тоді, але тепер вони мене не хвилюють. Бачу багато людей, багато облич, багато будинків, сонця і неба...
Але все це не боїться мене, а я не боюся його. І як інакше було тоді на цьому саме місці у серпні, чотирнадцять років тому Але, як сказано, не маю жалю до тих людей сьогодні. Я тоді втратив лише батьківщину, вони тепер і батьківщину і Річ Посполиту . .. Усі їх величні амбіції лежать під колесами оцього гордого берлінського експресу, ЩО' ніби бич Божий, бичує цю здивовану землю.
Швидко минає горда столиця польського заходу Катовиці. Це є тепер так само лише "Катовіц", як свого часу наш Львів був лише "Львув". А ось там далі знов наближається Домброва Ґур-ніча. Це місто врізалося в мою пам'ять знов таки з часу того самого серпня чотирнадцять років тому. При цій неймовірній нагоді такі речі набирають значення символіки і приречення. Тоді це було лише гостре дійство маленької людини, однієї з мільйонів, якій прийшло на думку стати дезертиром — дивна примха, яку могла собі дозволити лише багата на фантазію людина. Кинути все і піти отак, як бачать очі, в напрямку невідомого, це в якійсь пропорції нагадує вчинки божевільних, що пускалися перепливати в малих човниках океан або дряпалися без ніякого знаряддя на верхи Гімалаїв. їх щастя в тому, що вони не міряють наперед риску і цілковито віддають себе на ласку і неласку фатуму. Це гра на все, бути чи не бути.