Рано в понеділок думалося поспати — Маланюк відійшов на роботу, тиша і спокій, але цього благородного задуму не вдалося здійснити. На заваді — телефон. Він напосівся на мене, як докучливий комар. Дзвонив Коровицький, дзвонив Чирський, після якась пані. Я вставав, знов лягав і ще вставав ... А згодом появилася і прибиральниця, а там і час їхати на побачення з Юрієм Липою.
На призначену одинадцяту годину, по годині шукань і блукань, я знайшов і Вспульну, і 36 число. Це не дуже блискуча вулиця, з виразними слідами війни. Липа жив на першому поверсі. На мій дзвінок відчинив сам доктор, навіть у білому халаті.
Юрій Липа. У нашому поцейбічному літературному і взагалі культурному процесі це своєрідна, окрема, самостійна і суверенна ділянка. Автор двох дуже своєрідних збірок поезій — "Світлість" і "Суворість", історичного роману "Козаки в Московії", великої кількости винятково вникливих есеїв, кількох капітальних істо-рюсофічних праць. Знайомство з ним це велика для мене подія. Я любив його речі, особливо' статті та есеї, ми зрідка з ним листувалися, він міцно підтримав мою статтю "Крик у порожнечу", що була надрукована у першому числі "Вісника".
Доктор поважний, стриманий, спокійний. Просить заходити, просить сідати. Невелика, неупорядкована мешкальна кімната, на стінах оригінальні рисунки, ескізи, витинки, мабуть, роботи його дружини Галини, яка закінчила мистецько-промислову школу у Відні. Знайомлюся з його дружиною — висока, струнка, русява пані. У них двоє маленьких дівчаток, одна з них сиділа тут же, на столі, у решеті, розмальована якоюсь мармелядою з пиріжка, якого намагалася подужати своїм маленьким ротиком.
Зовсім несподівано, дякуючи пані Галі, на столі появилася закуска і карафка чогось питного. На мою заувагу про мої шлункові справи, доктор заявив, що це більше уявне, ніж дійсне, обіцяв іншим разом ближче цим зацікавитися, а тим часом розмова перейшла на мою "Волинь", мого батька, якого він персоніфікує з Матвієм, я бачу, що він гаразд зорієнтований у цих справах і вдоволений з того, що я не пішов за традицією зображення наших селян у літературі як пришелепуватих солопіїв, а подав їх у їх справжній природі, як розумних, нормальних людей.
Ми говорили про характер нашої людини взагалі. Липа засаднило оптиміст. Наша раса зрізничкована, але в ній переважають елементи позитивні і творчі. З першого слова було видно автора "Призначення України" з його синтезою основних духових течій нашої історії, від антів до наших днів. В його логіці вражає те, що йому майже вдалося оминути пустословія про так зване переродження і "дух минулого", таке модне у ті наївні роки завмираючої епохи, що трохи нагадувало різні теорії про відмолодження старости, і скерувати свій погляд у напрямі майбутнього, де вимагалося більше справжньої молодости, більше фантазії і багато знання. І майже ніякого гусарства.
Між нами відчувся контакт, якого мало було до цього часу. Ми домовилися зустрітися ще раз і призначили для цього час. Повертаючись назад, я відчув вдоволення. Виявилося, що для певного зрозуміння явищ потрібно трішки доброї волі.
Увечорі того ж дня я слухав концерт хору Божика. Люблю пісню і люблю тих, що її співають. Божик прекрасний інтерпретатор цього добра. Його хор живий, свіжий, звучний. На концерті встановив багато нових знайомств, переважно з земляками з Волині, і навіть мого Дерманя; — нових втікачів з "визволеної" Західньої України. Тут також зустрів одну з своїх сігівтовари-шок по крем'янецькій гімназії — колись струнку, ніжну дівчину Галю Кобринівну, а тепер солідну пані інженерову Кулиняк, яку, розуміється, не міг пізнати після впливів невмолимого часу. Але радість велика. Одразу безодня спогадів і запрошення на обід, уже на завтра. Додому повертався пізно, спання було не дуже багато...
Вівторок виповнений, як дорожна валіза, чисельними зустрічами з земляками, а головне — обід у пані Галі і вечеря в Українському клюбі, яку урядили пані клюбу з нагоди мого приїзду.
У пані Галі о третій годині я застав готовий, як степ, широкий, як сніг, білий, блискучий, замаяний і заквітчаний стіл, що, не зважаючи на відомі воєнні харчові картки, нагадував часи "за круля Caca", коли було відоме "їж, пий і розпущай паса" . .. Багато носталгійних, переповнених сантиментами згадок золотого юнацтва, з барвистими вечорами, шумними сходинами у батьків Галі, з тими різними "фантами", "карами" цілунків, сміху, руху і захоплення ... Під тиском цих п'янючих згадок, як також під впливом Галі та її прекрасного чоловіка, розуміється, порушую "табу" своєї дієти, намагаюся "все їсти" і випиваю пару чарок такої "гіркої чистої", від якої, як кажуть, звикли очі лізти рогом, а на блискучому столі чортики затанцювали гопака. Це вже вказувало, що я наближаюся до своєї древньої, дулібської землі Волинської, де ця гаряча "культура" плекається з прапрадавніх часів, коли ще полювали на тура, ходили в далекі походи на ворога і виправляли поминки з чарівниками та кудесниками.
Настрій був, можна сказати, рішучий, гострий, блискучий. У чарівному тумані, як казка, блищала мунулість, блищав кришталь чарок, блищала мова, через край переливалися барвисті, свіжі, захоплюючі почуття.
Звідсіля ми всі разом біля години сьомої від'їхали до клюбу, де вже застали чимало публіки. Прибули також Маланюк і Чирський. Багато нових знайомств, летючих розмов, принагідних привітань. Подали чай. Пані Старосольська заграла щось із Шумана. Я мусів також сказати пару куртуазних слів. Витворився приємний товариський, піднесений настрій. Це потривало до півночі.
Наступний день — середа, 28 травня. Прощальний день для мене у Варшаві. Зрання різні телефони, швидке писання листів і листівок, а далі друга зустріч з Липою.
Я опинився на вулиі Вспульній рано, як було домовлено. М'який приємний день. Доктор зустрів мене привітно і приділив мені більше часу, ніж можна було сподіватися. Оглянув нігті моїх пальців, очі, шкіру, язика, випробував нервовість, вислухав серце, проаналізував шлунок. Тим часом ми люб'язно розмовляли про книгу Акселя Мунте ("Книга про св. Михайла"), про "Записки лікаря" Вересаева і взагалі про літературу на цю тему. Медицина складна, неосвоєна, невловна наука, її досягнення не великі, її можливості безмежні. Покищо ми блукаємо в темноті, інколи щось у ній намацуємо, наш обов'язок боротися зі смертю, але ці благі бажання безнадійні.