Ми в Рівному між двома вогнями, німці вимагають свого, наше запілля свого. Мені хотілося б вичекати, не стратити нервів, не викликати передчасного зриву, німці ще дуже сильні, це нам багато коштувало б і нічого не дало б. Мої статті переповнені тривогою і бажанням втримати рівновагу. "Вимоги твердого часу", "Ясно й одверто", "Війна", "Війна і ми". "Дійсним героїзмом є витримати і перемогти за всіх обставин".
А взагалі моє становище непевне. Приїхав з Берліну Скрипник і привіз вість, що там у міністерстві Сходу повно на мене доносів, і він мусів десь там мене боронити. Так чи ні, але мій інстинкт не ворожить мені нічого приємного. Бути біді, не минути біди.
А до всього той Київ. Думка про нього не лишає мене — стара думка, мрія, фантазія, сон, фата-морґана. Вічна пасія і болюча одержимість ще з часів юначих. Це вже, мабуть, у нашій крові така якась містична тяга до того місця на плянеті. В наші загострені, екзальтовані дні ця тяга ще збільшилась і тим сильніше, що недавно за тими обріями сховалися від зору мої найкращі друзі.
До нас доходили постійні вісті з Києва, подавав їх сам Ольжич, як також наш офіційний кореспондент Петро Олійник. Там уже діяла нелегально горстка наших людей, зформувалася символічна Українська Національна Рада, діяла українська адміністрація з її головою. Спочатку це був проф. Олександер Оглоб-лин, а згодом Данило Багазій. Було пущено в рух трамваї, електростанцію, водогін, телефонну сітку. Почало формуватися культурне життя з відділом культури й освіти, що його очолив Іван Кавалерідзе, почала виходити газета "Українське слово" за редакцією Івана Рогача.
І єдиний, кого там ще бракує, це я ... І я мушу там бути. З приїздом Скрипника ця справа починає набирати реальних зари-сів. Розуміється, це мусить бути ще один ризик, якась моя п'ята нелегальна границя до того місця, бо перепустки мені не пощастило здобути. Успішна поїздка Тані й Олени, як також багатьох інших, мене підбадьорила, і рішення запало. Хай буде, що буде!
їдемо разом з Скрипником і його сином Ярославом, знаним нашим старим другом "фіятом", який був ґрунтовно зремонто-ваний і виглядав, здається, надійно. Шоферує наш прекрасний шофер Трифон... Отже нас четверо подорожніх, а до того кілька мішків різноманітних харчів, бо думалося не тільки за наші власні шлунки, а за чисельних наших друзів, до яких ми їхали в гості. Ми ж бо знали, що Київ дослівно голодує.
І от, нарешті, та історична неділя, двадцять шосте число жовтня, восьма година ранку, те замурзане хмарами небо, яке погрожувало не лише дощем, але й снігом. Ми стартуємо від міської управи, нас проводять кілька друзів, ми радісно прощаємося, сідаємо до машини, рушаємо і їдемо під гору в напрямі сходу. Перед нами 318 кілометрів дороги.
Точніше — перед мною ще 318 кілометрів дороги... Бо почалася ця дорога багато років тому і щойно тепер кінчається. У липні 1924 року, у товаристві двох майже забутих друзів, Миколи Шедрина і Лонгина Данилевича, коли я мав дев'ятнадцять років, я робив першу спробу дістатися до Києва. Це було за молодої, романтичної, зарозумілої Польщі, яка спеціяльним законом міністра Ґрабського хотіла протягом двадцяти п'яти років обернути нас на поляків. Було знищене все наше шкільництво, наша гімназія втратила прилюдні права, її абітурієнти мусіли здавати окремі державні іспити, на яких їх нещадно "різали", а тих, що проходили крізь те вухо голки, все одно до державних університетів не приймали. Наші хлопці мусіли студіювати поза кордонами, а це рідко хто з нас міг дозволити, бо самий закордонний пашпорт коштував 500 злотих — сума у наших умовах немислима. Саме собою, що пашпортів до Києва не було взагалі, а до решти країн видавалися лише благонадійним, якими ми в той час рідко бували. Розуміється, ні на яку державну службу ми не мали ніяких шансів, поведінка нашої окупації була нетерпима, образлива. Нас шикановано за семе вживання "гайдамацкєй ґвари", тобто нашої мови.
Що нам лишалося — нелеґальщина. Це був природний наш клімат. Наші очі, душі і серця були звернені до сходу, там десь, двадцять кілометрів далі за Шумськом, лежала межа, яка нагло і свавільно перерізала живе тіло нашої землі і відділила нас від нашої батьківщини, від якої ми сподівалися захисту і зрозуміння. Тоді ще нас не бентежили всі ті дивовижні події, які там пізніше настали, а те, що було, — минуло.
Так, була революція, я сам їздив з обозом Будьонного, але все те відшуміло, відійшло, і настав мир. До цього часу в моїх вухах звучать слова Рильського, які я десь тоді вичитав:
Затихли молоти, не галасує форум.
На обриси домів вже впала голубінь.
І тільки іноді зарже далекий кінь,
Нагадуючи нам, що бережуть наш спокій,
Одважні вартові — стрункі і бистроокі.
Я ніколи ні духом, ні серцем, ні розумом не був комуністом, не поділяв того вірування, не вважав його за господарську систему, але раз воно перемогло, а всі інші програли, що нам молодим людям залишалося? Взятися до науки, творчої праці, будувати нове життя — ніяк не наївний, цілком нормальний хід думання, якби не було десь там Сталіна, якого ми ще тоді не підозрівали і якого пізніше висловив Тичина:
Та нехай собі, як знають,
Божеволіють, конають —
Нам своє робить.
Я ще тоді не догадувався, що вірш Пушкіна "Бесы", якого я мусів вивчати з читанки народної школи, стосувався цієї справи, як також ще не вірив Достоєвському, коли читав його також "Бесы". Думалося нормальними, не бісівськими, а людськими категоріями і не уявлялося, що інколи патологія й перверсія можуть замінити політику, а звичайна глупота — глузд "Ибо, en parenthèse, глупость, как и высочайший гений, одинаково полезны в судьбах человечества" (той же Достоевський).
Такого чарівного літа, 1924 року, я вибирався на Украшу, до Киева, вчитися в університеті, на працю, куди вже пішло чимало моїх товаришів. Деякі з них не мали щастя, попалися на границі, їх покарано, але я вірю в своє призначення і ніякі перешкоди мене не зупинять. Батько не радо мене відпускав, мати квилила, що більше не побачимося. Щоб я не відійшов з порожніми руками, батько продав за шість царських золотих п'ятирублівок телицю і дав їх мені на дорогу. Тяжке прощання з батьками, бурхливе з товаришами, і прощай "матко-польско".