Та доїхав я лише до Гайбері-Вейл у північній частині Лондона, де на мене чекав мій багаж. Тут другого дня я скинув свої власні черевики (не без жалю, бо вони були такі легкі й зручні), сірий дорожній костюм та й взагалі весь свій одяг і заходився натягати на себе одежину бозна-яких чужих людей, що мали бути й справді нещасні, коли їм довелося розпрощатись із цими лахами за жалюгідний лахмітників гріш.
Під пахвою тієї самої спідньої сорочини я зашив золотий соверен (аварійна сума, безумовно, скромних розмірів) і в ту ж таки кочегарську сорочину впхався сам. Відтак сів і став вичитувати собі за ті ситі роки добробуту, що випестили мені шкіру і зробили нерви надміру чутливими: бо сорочина була груба й шорстка, наче волосяниця, і я певен, що найсуворіші з аскетів зазнають не більших страждань, ніж зазнав я від неї в наступні двадцять чотири години.
Решту вбрання одягти було досить легко, от тільки черевики завдали мені чимало клопоту. Тверді й зашкарублі, наче дерев'яні, вони полізли на ногу, лише як я добре натовкмачив переди кулаками. Потім з кількома шилінгами, ножем, хустинкою і жмутом грубого паперу та дещицею тютюну в кишені я погрюкав сходами вниз і попрощався із своїми занепокоєними приятелями. Коли я виходив з дверей, служниця, миловида середніх літ жіночка, не змогла втриматись від мимовільної співчутливої усмішки, що скривила їй уста, розтуливши їх аж по вуха, і видала при цьому незграбний тваринячий звук, що ми його звичайно звемо "сміхом".
Не встиг я вийти на вулицю, як відчув одразу різницю в своєму становищі, викликану зміною одягу. У простих людей, з якими я стикався, де й поділась уся запобігливість. Раз-два! Не встиг я, так би мовити, й оком моргнути, як зробився одним з них. Мій заношений піджачисько з випнутими ліктями красномовно знаймив мою класову приналежність, таку ж, як і їхня. Це ставило мене нарівні з ними, і підлабузництво та надмірно шаноблива увага, що досі виявлялись до мене, змінились тепер на товариське ставлення. Чоловік у плисовому костюмі з брудною хусткою на шиї більше не звертався до мене: "сер" чи "хазяїне". Тепер мені казали "товаришу" — прекрасне, дзвінке, щире слово, тепле й радісне, не те, що інші звертання. "Хазяїн!" Від цього слова тхне владою, силою і зверхністю — це данина людини підневільної людині з верхів у надії на поблажку, інакше кажучи, це канючення милостині.
Тут доречно згадати про насолоду, якої я зазнав у своїх дрантивих лахах і якої позбавлений пересічний американець за кордоном. В Європі мандрівник із Штатів, якщо він тільки не крез, швидко починає відчувати себе ницим егоїстом, і все це завдяки галайстрам рабськи догідливих грабіжників, що від рана до ночі плутаються в нього під ногами і виснажують його гаманець так, що куди там твоїм складним процентам.
В своєму лахмітті я уникнув пошесті "чайових" і зустрічався з людьми на основі рівності. Та що там казати, я так увійшов у роль, що якнайгречніше сказав "дякую, сер" одному джентльменові, який кинув мені пенні в простягнену долоню за те, що я потримав йому коня.
Новий одяг викликав і інші зміни в моєму становищі. Переходячи людні вулиці, я переконався, що мушу бути проворнішим, щоб не потрапити під колеса, і мене прикро вразило, шо моє життя подешевшало прямо пропорційно до одягу. Коли раніш я питав у полісмена дорогу, то мене звичайно перепитували: "Омнібусом чи кебом, сер?" Тепер же я чув: "Пішки, чи як?" А на залізничному вокзалі мені тицяли квиток третього класу, як щось само собою зрозуміле.
Але за все це я мав відшкодування. Вперше я зіткнувся з англійськими низами віч-на-віч і побачив їх такими, які вони є. Коли якийсь волоцюга чи робітник вступали зі мною в розмову десь на розі вулиці чи в пивниці, то розмовляли вони, як рівний з рівним, як людям і належить розмовляти від природи, і гадки не маючи чимось поживитися за те, що вони говорили чи як говорили.
І коли я, нарешті, дістався до Іст-Енду, то з радістю помітив, що страх перед юрбою вже не переслідує мене. Я став її частиною. Безкрає смердюче море піднеслося хвилею і поглинуло мене, чи, скорше, я плавно ковзнув у нього, і в цьому не було нічого страшного — хіба за винятком кочегарської сорочки.
Джек Лондон в Іст-Енді. Фото 1902 року.
Розділ II
ДЖОННІ ЧЕСНЮК
Я не буду вказувати вам адреси Джонні Чеснюка. Досить з того, що живе він на найпристойнішій вулиці Іст-Енду — на вулиці, яку мали б за глухомань в Америці, але яка є правдивою оазою в пустелі Східного Лондона. Зусібіч її тісно обступили убозтво і квартали, де кишма брудних і рано розбещених дітлахів; та на власних тротуарах цієї вулиці не густо дітей, яким більше нема де гратися, та й узагалі людей тут ходить зовсім мало.
Кожен дім на цій вулиці, як і на інших, до речі, — стоїть пліч-о-пліч зі своїми сусідами. До кожного дому с тільки один вхід, з вулиці, і кожен дім десь так із вісімнадцять футів завдовжки; ззаду манюсінький дворик, обнесений муром, де в суху погоду можна милуватися олив'яним небом. Але слід мати на увазі, що це йдеться про розкоші Іст-Енду! Дехто з мешканців цієї вулиці навіть аж так заможний, що може тримати "невільницю". Джонні Чеснюк теж тримає, як це мені добре відомо, бо з нею першою я й познайомився в цій частині світу.
Я прийшов до дому Джонні Чеснюка, і двері мені відчинила "невільниця". Зауважте, що її становище в світі заслуговувало жалю і зневаги, однак вона сама подивилась на мене з жалем і зневагою. Вона недвозначно висловила бажання, щоб наша бесіда була короткою. Сьогодні неділя, і Джонні Чеснюка нема вдома, от і все. Але я не поспішав іти, намагаючись довести, що то ще не все, аж нарешті привернув увагу місіс Джонні Чеснюк. Та, перш ніж звернутись до мене, налаяла дівчину, що вона не зачинила дверей.
І вже потім: "Ні, містера Джонні Чеснюка нема вдома, і до того ж у неділю він нікого не приймає". — "Дуже шкода", — сказав я. Чи шукаю я роботи? Ні, зовсім навпаки; власне, я прийшов до Джонні Чеснюка в справі, що може бути вигідною для нього.
Одразу все змінилось. Джентльмен, що про нього я питаю, саме в церкві, але повернеться за годину, і тоді його безперечно можна буде бачити.