Не слід гадати, що всі лондонські робітники скупчилися в Іст-Енді, але потік їх у той бік неухильно зростає. Бідні квартали в центральних районах міста весь час зносять, і основна маса знедомленого люду рине на схід. За останніх дванадцять років в одному районі, що лежить аж ген за Олдгейтом, Уайтчепелем та Майлендом — його називають "Лондон за межею", — населення зросло на двісті шістдесят тисяч чоловік, тобто більш, як на шістдесят відсотків. В церквах у цій окрузі, до речі, є де сісти тільки одному з тридцяти семи новоприбулих.
"Містом жахливої одноманітності" часто звуть Іст-Енд, і особливо — життєрадісні й угодовані туристи-верхогляди, що тільки охають та ахають, вражені нестерпною монотонністю та вбогістю краєвиду. Коли б же Іст-Енд був лише й того, що "містом жахливої одноманітності", оскільки, мовляв, робітництво не заслуговує на красу та різноманітність вражень! Однак Іст-Енд вартий гіршої назви. Його слід назвати "Містом виродження".
Це не місто трущоб, як гадає дехто, — це суцільна велетенська трущоба. З погляду елементарної пристойності, перша-ліпша злиденна вулиця з-поміж усіх його злиденних вулиць — це трущоба. Де на кожному кроці можна почути й побачити таке, чого не повинні чути й бачити ваші й мої діти, там так само не повинні жити й діти інших. Де ні ви, ні я не дозволили б жити своїй дружині, там не повинна жити й дружина будь-кого іншого. Бо тут, в Іст-Енді, сороміцтва та вульгарщини — хоч греблю гати. Від них нікуди не сховаєшся. Від лихого псується й добре і гниє все вкупі. Яке прекрасне — невинне дитинство! Але тут, в Іст-Енді, невинність, як ніде, скороминуща, її треба пильнувати, поки ще малюк не виповз із колиски, інакше ви переконаєтеся, що вже найменша малеча не поступається вам у гріховній мудрості.
За Золотим Правилом: "не роби іншому, чого собі не бажаєш", лондонський Іст-Енд непридатне для життя місце. Ви не бажали б, щоб там росла, розвивалась і набиралася життєвої мудрості ваша дитина, отже, там не годиться також жити дітям інших. Проста штука це Золоте Правило і все, чого воно вимагає. І хай западеться й політекономія, і теорія виживання найпристосованіших, якщо вони з ним не згодні. Те, що погане для вас, погане й для іншого, оце й уся казка.
В Лондоні триста тисяч людей наймають однокімнатні помешкання на цілу сім'ю. Набагато більше їх живуть у двох і трьох кімнатах, мішма жінки й чоловіки, у такій самій тисняві, як і ті, що в одній кімнаті. По закону на душу має припадати 11 кубічних метрів; у казармах норма на солдата — 17 кубічних метрів. Професор Гакслі, що раніше й сам був на медичній службі в Східному Лондоні, твердив, що кожна людина повинна мати 23 кубічних метри, і то при добрій вентиляції. А проте в Лондоні дев'ятсот тисяч чоловік має кожен менше одинадцяти кубічних метрів, приписаних законом.
Містер Чарлз Бут, що роками систематично складав класифікаційні таблиці трудящого населення міста, вважає, що в Лондоні живе 1 800 000 бідних та дуже бідних. Цікаво, що бідними він називає родини, які мають загальний тижневий заробіток від 18 до 21 шилінга. Дуже бідні мають заробіток значно менший.
Робітники, як клас, все більше й більше ізолюються зусиллями своїх роботодавців; і цей процес, що супроводиться скупченням і перелюдиенням, веде не стільки до неморальності, скільки до повної відсутності моралі. Ось витяг із звіту про недавнє засідання Ради лондонського графства. Звіт стислий і неприкрашений, але який невимовний жах читається між рядками!
"Містер Брус запитав у голови комітету суспільної гігієни, чи відомі йому факти серйозного перелюднення Іст-Енду. Так, у Східному Сент-Джорджі є подружжя з вісьмома дітьми, що займає одну невелику кімнатку. Дочки їхні віком у двадцять, сімнадцять, вісім, чотири роки, а одна — й зовсім мала, а троє синів — віком у п'ятнадцять, тринадцять і дванадцять років. В Уайтчепелі чоловік з дружиною і трьома дочками віком у шістнадцять, вісім і чотири роки та двома синами десяти й дванадцяти років займають ще меншу кімнатку. На Бетнел-Гріні чоловік з дружиною, чотирма синами (віком у двадцять три, двадцять один, дев'ятнадцять і шістнадцять років) та двома дочками (чотирнадцяти й семи років) також містяться в одній кімнаті. Містер Брус запитав, чи ж не є обов'язком представників місцевої влади запобігати такому серйозному перелюдненню".
Та поки дев'ятсот тисяч чоловік живе фактично в неприпустимих умовах, у представників влади клопотів по саме горло. Коли тих бідолах виселять із перелюднених жител, вони перебираються десь далі до іншого закамарку; а через те, що вони переїжджають з усіма своїми пожитками вночі (один ручний візок вміщує всі їхні манатки та ще й сонних дітей), майже неможливо вслідкувати за ними. Якби Закон про громадську гігієну від 1891 року раптом спробували перевести в життя, на вулиці опинилося б дев'ятсот тисяч виселенців, і довелося б збудувати п'ятсот тисяч кімнат, щоб розмістити їх усіх у згоді з тим законом.
Убогі вулиці ззовні виглядають просто убогими, але за стінами домів ховається страшенний бруд, злидні та людські трагедії. Може, про трагедію, що я розповім, і бридко читати, але той факт, що вона могла статися, ще бридкіший.
На Девоншір-плейс, в Лісонгров, нещодавно померла стара жінка сімдесяти п'яти років. Слідчий заявив, що в кімнаті не виявлено нічого, крім купи старого дрантя, вкритого нужею. Його й самого обліпили паразити. Кімната була в жахливому стані, зроду він такого не бачив. Все суспіль укрила вошва.
Лікар заявив: "Небіжчиця лежала горілиць, сперта на камінові грати. На ній була сама сукня й панчохи. Тіло аж кишіло паразитами, і все шмаття в кімнаті було геть сіре від них. Покійна була страшенно худа й виснажена. Ноги її були всіяні виразками, до яких поприлипали панчохи. Причина тих виразок — покуси паразитів".
Один чоловік, присутній при розслідуванні, написав: "Я мав нещастя бачити тіло бідолашної жінки в трупарні, і ще й досі від спогаду про те жахливе видовище мене дрожем проймає. Вона лежала в трупарні така кощава, така виснажена, що це був просто лантух шкіри й кісток, її волосся від бруду взялося ковтюхами і було справжнім гніздом нужі. На її висхлих грудях повзали цілі сотні, тисячі, міріади паразитів".