Тут була вся їх родина, старі батьки і брат Іван з малою дочкою. Сідали урочисто за стіл, читалась молитва, їлось свячене яйце, ломилось свячену паску, випивалось з Христос воскрес по чарці і закусувалось щедрими дарами родючої землі. А далі "билися" крашанками, "вибивали битки" і було весело.
Другого і третього дня ми повторили все це у інших наших родичів. Передовсім у Семена на Запоріжжю і Павла на Кір'янчуках.
Також третього дня у Дермані "давали" кіно. Заправляв цією штукою відомий дерманський млинар Кальчук, який роздобув динамо і робив електрику. У шкільній залі, де колись давали "Сватання на Гончарівці", "Наталку Полтавку" чи "Пошились в дурні", поставили апарат і давали "Три Ґаб-рієлі", "Я тато", "Несмертельний вальц". І треба сказати, що заля ця ніколи не пустувала.
Не пустувала вона і на цей раз. Початок сеансу призначено на годину п'яту, але хто, скажіть, з порядних дерманців візьме вам отак і побіжить на годину п'яту? Хіба що може якась там дітвора та висока інтелігенція, яка не має чого іншого робити. О п'ятій починається замітання залі, розставляння стільців, а так вже біля шостої починають з'являтися гурти парубків та дівчат і деякі з них наважуються навіть набути квиток вступу, хоча на залю все ще не пускають, бо найважливішої особи цієї церемонії, тобто контрольора, також ще немає.
Але ось вам і контрольор. Відкриваються навстіж двері... Поволі та достойно входить інтелігенція... До них попід руками втискається дітвора. Господарі і взагалі поважні господарські сини та дочки мусять честь знати, фасон показати, не пертися на випередки... Бо ж треба ще й постояти надворі, покурити, щось почути, щось розказати, пожартувати з дівчатами, а коли вже прийде той третій дзвінок, тоді вже нема ради. Треба заходити. Бо і світло ось, диви, згасло і кіно починається.
А там вже в темноті, кучер доктора Федір, розпихає публіку по місцях. — Чого стовбчиш, Ганно? Не знаєш, де твоє місце? Отам! Але як туди дістатися? Для економії площі, стільці розставлені так раціонально, що між ними ледве чи протисниться кіт, а не то людина. Тим більше там он вже сидять інші зухвальці. Але рада є. Можна топтатися по ногах, можна зп'ятися понад голови. Протестів нема. Ніхто за таке не ображається. Звичайна справа. Діти, як і слід, завжди під ногами... Це не перешкоджає дивитися.
А коли вже всілися, — можна й дивитися. 3-заду дерчить апарат, спереду моргає плямами екран. Світло збільшується, зменшується, гасне взагалі, появляється знов. Вириваються наглі звуки. То дуже голосні, а то знов дуже тихі, зовсім хриплі... Якісь барвисті плями... Невиразна мара, щось фантастичне. Звуки переходять в шум. Пригадується сцена з гого-лівського "Вія", перед тим, як має появитися відьма. Шумить, хрипить, мигає і раптом вибух. Є! Великий німецький державний орел. На хвилинку він з'являється і зараз зникає... Щоб за мить знов появитися, ніби він виринає з безодні. І при тому зчиняється галас, з якого, згодом, вириваються окремі зрозумілі слова. Публіка сидить зачаровано, всі переконані, що все це належить також до кіна, а тому ніяких спротивів. Навпаки.
Бо ось уже починається й мова. Зрозумілі українські слова. А також картини. Шведський король Густав відкриває парлямент. Мряковина, з якої, мов з туману, вириваються кінські хвости, колеса ридвана, постаті в циліндрах. Апарат бурчить. Появляється півгола дівчина, яка виробляє на льоду викрутаси... А там он кінські перегони. Біжать з витягнутими шиями коні, зігнуті на них жокеї... За цим, дві французькі дружини грають футбол... Виставка расових собак в Барсельо-ні... В Мадриді, генераліссімо Франко приймає якусь делегацію... А після цього завзятющі бої на фронтах. Ревуть літаки, б'ють гармати, зриваються кораблі, палають будови, біжать люди.
Далі починається фільм. Спочатку догори ногами. Враз гасне світло. За хвилю світло з'являється разом з фільмом... Але щось урвалося. Знов темнота. На цей раз довша. Публіка хоче курити. Там то там мигають огники цигарок. Щоб заповнити порожнечу — пускають пісню. Дехто думає, що це "Гречаники". Відчувається дим цигарок. Але ось знов загарчав апарат і по часі, через димову атмосферу, публіка вловлює постать людини в смокінгу і білій маніжці із старанно причесаним волоссям. При тому, жінки у пишних сукнях, столи, стільці, саксафонова оркестра... Згодом публіка довідується, що це і є той фільм "Я тато", що його було проголошено на плякатах.
— Як вам, Василихо, подобався "Я тато"?
Василиха деякий час мовчить, не може збагнути про що мова... — А! Той фільм! Еет! — і махнула рукою. Коментар вичерпано.
Але все таки в Дермані є кіно. Як там не кажи...
На цей раз ми з Танею пробули в Дермані найдовше. Щось понад три тижні. Нагостилися вволю. Побували в різних, мені пам'ятних, місцях... На Лебедщині, де стояв колись наш хуторець. Тепер це місце не пізнати. Тут були ліси, були сіножаті, текла річка, розлягались стависька, росли очерети, верболози, вільхи, блищали ставки, грюкотіли млини. Тепер лиш голі пригірки, розорений луг, змаліла річка і дуже вбогий один млинок... Порожньо, наго, вбого.
Хотілося б бачити, як це все виглядає тепер, коли пишуться ці рядки. Шістьдесят років після того, як моя родина це місце покинула. Цікаво, як міняється поверхня землі взагалі. А особливо там, де починалось ваше життя. Коли ви появилися на цю таємничу живу плянету з невідомого простору і почали бачити, чути, думати. І де все було для вас відкриттям. Коли ви могли бачити явища глибше і далі, не знаючи цього розумом. Залишаючи в собі глибокий відбиток вражень, які могли опісля мандрувати з вами до кінця вашого життя.
0, так. Місце мого дитинства змінилося до непізнання,
але в моїй уяві воно лишилося таким, яким бачили його мої
дитячі очі. Я міг би відтворити за цим образом кожну його
тодішню деталь. Землі, неба, заходу і сходу сонця, сяйво міся-
ця, дотик роси, вигляд дерев, тварин, птахів. Як і форм ко-
льорів.
На жаль, тодішня моя зустріч з цим місцем внесла багато розчаровання, але на щастя я так мало з того запам'ятав, що воно не змогло зруйнувати запашних, кольорових, багатих образів, відчувань, вимірів, дарованих дитинством.