Перша ніч у Києві. Холодна, темна, заборонена. Брест-Литовською дорогою гудуть машини. Що це за така епоха? Може це вертаються готи, гуни, монголи? Добраніч. Нема відповіді.
Наступний день — понеділок. Прокидаюся. Вікно завішене. Нічого не видно. Я лежу вже з розкритими очима, мені тепло і приємно, десь за стіною б'є годинник. Сім разів. Ов! так вже скоро день, а я все ще в ліжку. Таке марну-
вання дорогого київського часу. Але який це був смачний перший київський сон. Спалось, ніби з маківкою. На жаль, нічого не снилося і я не знатиму, що мене тут чекає. Бувало в Празі мені раз-ураз снилося, що я в Києві, але ніколи не так, як не сталося тепер, а тому не слід дуже перейматися снами. Мене ось цікавить, де це я знаходжуся, а тому шукаю свічки на нічному столику, а коли вона загорілася, з темноти, як стій, виступив просто зі стіни перед мною портрет Шег.ченка. — Здоров, батьку! Приємно зустрітися. Як завжди, він насуплений і я. знаю чого. Мовляв, "нема на світі України, немає другого Дніпра, а ви претеся на чужину, шукати доброго добра". Я це знаю, батьку, але інколи приходиться побувати і за "Оралом". Така вже наша, вибач, доля. Оглядаюсь довкруги. Ось справа старовинна шафка з книгами, а на ній ще старовинніший глобус. Кілька стільців і під ногами витертий килимок.
А за дверима, чую, також вже рухаються. Степан Іванович, чую, скаржиться на свої ноги, з якими він ввесь час має клопіт, а він же з сином збирається їхати до родинної Полтави. Не дуже їм заздрощу в такий час.
Ще якась півгодинка і наш пансіон на повному ходу. Голяться, миються, чепуряться. Надія Пилипівна накриває стіл, появляється сніданок. Варена київська картопля, волинське сало, масло та хліб і до всього невтральний чай, що пахне малинами.
А по сніданку збираємось на прощу, Трифон йде розгрі-вати Фіята, а ми одягаємося. На мені сіре, зимове пальто, штани-рейтузи кольору хакі і чоботи з високими халявами... І сірий, фетровий капелюх. Решта, приблизно, не гірше виз-броєні і вимарш готовий.
На цей раз наш примхливий Фіят мусить вмістити нас п'ятеро, бо з нами їде також Іван Петрович у ролі чичероне. Наповняємо його, як валізу, і витискаємось на вулицю. Перед нами Київ. Широка, проста, мощена каменем магістраля, яка могла б і вражати, коли б надати їй трохи буржуазного вигляду. А так, все тут ультра-пролетарське. Ошуміле, занедбане, недороблене. Одначе, наші голови не встигають повертатися на всі боки. Пущені в хід всі мотори уваги. Минали зоопарк, парк імені Пушкіна, славну київську політехніку. І знаменну Шулявку, що дала назву "шулявським босякам", за що уподобилась назви пролетарської і дістати титул Жовтня. Похилі, деревляні будиночки царського часу, які за епохи Сталіна зовсім погрузли в землю.
Одначе, ця не конче столична понорама швидко минає, останнім її відблиском лишається "Євбаза" і нарешті в'їжджаємо до знаменного, топольового бульвару Шевченка. Це є екватор Києва, від якого до права й до ліва розлягається його гегемонія. Тоді його топольова алея була лиш в зародку, бо перед війною її було вирубано і засаджено молодими деревцями. При в'їзді до нього все ще лежали купи наповнених піском мішків, нагадуючи нам, що тут все таки хтось думав боронитися...
Звідсіль починалось справжнє місто. В обох напрямках гасали військові машини, хідники заповнені пішоходами. Ми не відставали від загального темпа, швидко минали ботанічний город, пересікали вулицю Володимира, залишали сквер Шевченка і врізалися у Хрещатий яр.
Господи Боже! На що він був тоді подібний. Гори руїн і звалищ. Помпея над самим Дніпром. І сталося це щойно місяць перед тим... 19 вересня німці взяли Київ без бою... Розташували свій штаб у Гранд-готелі, а комендатуру примістили в будові магазину "Новий світ" на вулиці Прорізній. Але п'ять днів пізніше обидві ці інституції несподівано зірвалися в повітря. До цього додалися інші вибухи, почались пожежі і по часі ввесь Хрещатик уявляв геєнну огнену. Пожежне ус-татковання міста було знищене, а тому вогонь шалів безконтрольно. Німці обсадили загрожені місця, літаками доставляли пожежні кишки, воду помпували з Дніпра, але це було мало і пізно. Хрещатик обернувся в звалища грузів. Руді, іржаві, сірі і бурі кольори творили картину мертвеччини серед якої прочищено стежку для людей і машин.
Ми поволі пробиралися тією стежкою в напрямку Думської площі з її прикметною будовою "Думи", тобто радниці, з якої від 1878 року управлялося Києвом. Багато знаменних подій відбулося в мурах цієї будови, а мені пригадалися оповідання одного приятеля з Праги, бувшого козака полку Чорних Запорожців, Кирієвського. В годинах полудніх, ЗІ сєриня 1919 року, тут зударились відділи 1-го куреня 8-ї бригади УГЛ та відділ Чорних Запорожців з відділом денікінсь-кого генерала Штасельберга за владу над цією будовою. З її балькону звисав трьохкольоровий царський прапор і запорожці захотіли змінити його на жовто-синій. — Ми підсадили козака на балькон, зірвали той прапор, кинули його коням під ноги, а на його місце розгорнули наш український, — оповідав Кирієвський. І за це зчинилася між противниками бійка, яка скінчилася безвислідно, бо з півночі надійшли інші "єдінонєдєлімци" і вивісили там свій прапор червоного кольору.
Тепер та будова стояла між руїнами мрячно, мовчазно, порожньо. Казали, що вона також підмінована, а тому її обминали.
їдемо далі. Ось зправа ще одна знаменність... Пам'ятковий будинок "Купецького зібрання", перейменований на філармонію, з його славною авдиторією, в якій подвизалися найкращі імена музичного світу. Він був тепер залишений і мовчазний. Минаємо його без зупинки, їдемо далі і повертаємо на широку і довгу магістралю "бувшу" Олександрівсь-ку, за совєтів Кірова.
Всі вулиці Києва того часу мали назви "бувших" і "теперішніх", що їх києвляни завжди пам'ятали. Говорити про вулицю Леніна, а не згадати Фундуклея, вважалося зрадою минулого. Розповідали анекдот про одного єврея, який стояв біля кондуктора трамваю і на кожний виклик вулиці, додавав "бувшая". Кондукторові це надокучило і він сердито відповів: — Замолчішь ти там, єврей, бившая жідовская морда!