До всього додавалось листування. Приходили листи з різних кінців нашого світу і нашого середовища з різними справами. Для прикладу, наведу з них кілька. Ось мій друг з Праги, відомий мистець-маляр Микола Бутович, міг писати таке: "Найзнаменитіщий з Волиняків! Листівку Вашу дістав, чув, що і п. Лісовський мав таку, лиш з більшими інформа-ціями. Дуже тут всі втішені, що коло Вас все гаразд... Видно, що і шлунок Ваш в порядку — значить, то було на нервовім тлі. Було би цікаво, щось більше довідатись про Вас і що коло Вас. Як можете — напишіть. Поінформуйте, чи такому чудакові, як я, треба бути там в Рівному, чи добре він там себе почував би, чи мав би працю (хоч би і в бюрі пропаганди) і чи мав би що їсти? Чи Ваша Маруся до Вас вже добралася, чи забарилась у Львові? Чи знаєте пані Ха-ритю Кононеикову? Здається, вона в Рівному. Користаю-чись з Вашої адреси, посилаю їй листівку і будьте ласкаві їй передати. Чув, що сестриці Льоліка за короткий час вибираються відвідати свою бабцю. Коло мене все по старому, хіба, що число дому змінилося з 126 на 128, але дім остався той самий, як і я, — хіба, що схуд! Але тут помітно всі схудли, то значить не доми, а люди. Часом мені сниться сало, соняшники і правдиві українські дівчата, а не емігрантські "напередп'ятами". Пригляньтеся мені щось цікавого, як обіцяли. Я написав цілу купу нових "дуже гарних" епіграм. Ваш приятель (проф. Антонович) щось на мене гнівається і то міцно, бо я про завдання мистців дозволяю собі інакше думати. Ваша симпатія Ляля, здається, зробила докторат, я там тепер не буваю, так що не цілком поінформований. Ляту-ринська хотіла б на Волинь вертатися та не може списатися з братами. Y Галі Мазепи син виріс, скоро, мабуть, до школи піде. А що ви? Треба продовжувати рід не лишень в романах, айв дійсності. Пишіть. Здоровіть знайомих. Ваш М. Бутович" (21.VI.42).
А Оксана Лятуринська, авторка збірки поезій "Княжа емаль", малярка і скульпторка, та сама, що "хотіла б на Волинь вернутися", між іншим, писала таке: (Прага, 2.VII) ..."А у мене!... Большовики закатували всіх моїх рідних, та вислали на Сибір, а хутір спалили. Лишилися діти. Я мушу поїхати додому і заопікуватися ними. Але так тяжко дістати дозвіл. Для візи я потребую мати посвідку від громадського уряду в Старім Олексинці (де я належу), що я там приписана і маю майно, а повітовий уряд мав би підтвердити, що не має нічого проти мого приїзду.
Y мене не лишилось нікого тепер удома, щоб міг клопотатися цією справою. Послала ж просто через волость до повіту — чужим байдуже мої клопоти. Отже, прошу Вас: може Ви масте когось знайомого в Кремянці, хто б міг вплинути на рішення "крайсгауптмана" і тим допоміг мені дістати тут візу? Духом я вже давно не в Празі, — вию вовчицею на згарищі Лятуринщини. Ваша, Лятур..."
П'ять днів згодом, знов її лист: "Пане Уласе, я написала прохання до волосного уряду в Старім Олексенці, щоб мені видали посвідку про мою приналежність до Ст. Олексенця і що я маю там землю, також послала через волость прохання до повітового комісара, щоб дав згоду на мій приїзд додому, інакше я не дістану тут візи.
" Дуже прошу, як що можете вплинути на відповідних чинників, зробіть так, як найкраще. Вітаю. Лятур..."
А я їй відписав: що тут тепер немає для неї місця, що умови тут не до того, що я був арештований і тепер сам знаходжуся під доглядом влади. Після цього, вона прислала листівку теплішого змісту: "Милий Пане Уласе! Як Ви мене засмутили. Невже моя справа безнадійна? Не можу припустить! Порадьте, що маю робить"....
Дорога приятелько з Праги на вулиці Слежській 118! Що міг я їй радити? Поради давали армії на фронтах, під Кавказом, під Ленінградом, під Тобруком. З тихої вулички в Празі "на Віноградех", цього напевно не було видно і, можливо, виглядало навіть по людські. У нас в Рівному був фронт, вся Україна був фронт. "Іду, іду в загравах, по огне-нпх путях" — співав Герась Соколенко.
Але цього не було видно здалека. Наприклад, славетний наш доктор Д. Донцов, із свого "Берлін-Вільмерсдорф-у у Ба-бельсбергштрассе 48/IV Ґадтенгауз", міг писати: "Шановний Пане Колего, прошу прислати мені Вашу газету на подану вгорі адресу. Прошу вітати п. Тиктора. Чи йому вдалося видавництво? Запитайте прошу, чи міг би він перевидати деякі мої твори з Вісника. З них многі актуальні — про Шевченка, Хвильового і ціла "Наша доба і література", деякі книжки Книгозбірні і проч. (лише не біографії).
Прошу написати мені на адресу, що вгорі. Спішуся, бо треба віддати лист. З пошаною, Д. Донцов. Чи маєте відомості про пані Лену і її чоловіка? Тут всілякі чутки ходять. Як виглядає у Вас і в Києві?"...
"Чому мовчите так уже зовсім? — питає Маланюк в листі з Варшави, (24.11.) 'У мене без змін, коли не рахувати приїзду родини, що мені справило велику радість і певне заспокоєння. Дуже хотів би Вас бачити — невже це для Вас так трудно? До мене майже ніхто не пише, оце лише молодий Антонович обізвався. Коли матимете змогу, відвідайте ковельчан, ц. т. Підгірських і пані Марійку. Та спробуйте приїхати до мене. Чи Ваші репортажі вийдуть книжкою? Було б дуже корисно, бо то єдине живе слово, що читав за ці літа. Пишіть. З пошаною, — Є. Маланюк"...
А ось листи Тодося Осьмачки. Видатний поет, тоді для мене мало відомий, який потрапив до нас в дуже не звичне для нього середовище і жив своєрідним ізгоєм серед власного громадянства. Йому не легко було знайти триваліше місце осідку, він мало довіряв людям, гонимий манією переслідування.
Одного разу, в середині червня, я несподівано дістав рекомендованого листа з таким адресованиям, по німецьки:
Ді Штадт Рівне. По українськи: Видавництво газети "Волинь". В. П. Панові Уласові Самчуку. З додатком латинкою: Самчук. І з таким змістом: "Шановний Пане Самчук! Напевно кожний Укр. Художник не дивується жадним примхам людського життя і жадним явищам, що ухиляються від життьової норми і чи національної, чи природньої і тд.
Мій лист до Вас це так само ухилення від моєї стежки, що я собі виплекав до тієї мети, яка освітлює і огріває мою літературну працю...
До Львова я приїхав видати свої твори. У мене купили книжку "Сучасникам". Але через те, що вона вирізняється літературним здоровлям від недоносків місцевих поетів, її затримують з відданням до цензури. Навіть поговорюють, що Укр. Вид. купило, щоб я її нікому не продав, але щоб і самім не видати.