Щоб доїхати до місця останньої зупинки на Дніпрі, потребувалось ще однієї ночі зі спанням, сидячи поміж солдатськими мундирами, а вже в неділю рано-раненько, десь біля шостої, 9-го серпня, потяг обережно наближався правим берегом до міста Крюкова і тут зупинився. Пильний, точний військовий жандарм з великою бляшаною коцюбою на грудях, не дозволив мені їхати ані метр далі, дармащо мені треба було переїхати лишень через міст на лівий берег до міста Кременчука.
А тому я висів з потягу і залишився на станції Крюків. З наміром потелефонувати до уряду пропаганди в Кременчуці і дістати дозвіл на перехід через ріку.
Але було ще дуже рано, уряди ще не урядували, а тому я мусів чекати. Тут таки на станції... Маючи досить часу на спостеретження й роздуми. Що це таке Крюків? Пам'ятаєте у Шевченка в одній повісті с таке місце: "Жив в місті Крюкові (що за Дніпром, насупротив Кременчука), — так у тому місті Крюкові, жив багатий, незчислимо багатий чумак Роман. Кожне Боже літо відправляв він дві валки, що найменше возів на двадцять кожна, одну на Дін за рибою, а другу в Крим за сіллю".
Але не було давно, дуже давно. Того чумака Романа давно нема в живих, а його діти чи навіть внуки, якщо вони такі були, напевно були розкуркулені, а то й вивезені на Сибір. А самий Крюків виглядав не дуже показно. Колись це був знаний козацький перевіз, а тепер тут був залізничий міст важливого значення, від якого там за Дніпром, відходило дві залізничі вітки — на Полтаву та Харків і на Хорол, Ромни та Бахмач. Тепер цей залізничний міст був зірваний советами при відступі, але зарядні німці побудували на його місці дуже новенький, елегантний, дерев'яний мостик і залізничний рух невмолимо йшов далі.
А з місцевої газетки, яка виходила в Кременчуці "Дніпрова хвиля", яку мені пощастило роздобути і в якій Крюкову була присвячена ціла одна сторінка, я довідався таке: що його, якраз рік тому було "звільнено", що він "міняє своє обличчя", що там "працюють вже зруйновані підприємства", що великими успіхами користається очолюване Іванченком споживче товариство, як також там "зростає культурне життя. Клюб ім. Винниченка, що був занедбаний — відбудований. Крім кіно-картин, що демонструються регулярно, при клюбі працюють гуртки художньої самодіяльності!. Драматичний гурток, під керівництвом пана Федоренка, вже показав працюючим ряд постановок: "Наталка Полтавка", "Сватання на Гончарівці" та інші. До складу драматичного гуртка входять 36 молодих хлопців і дівчат. Музичний гурток дає щонеділі хороші концерти з української народної пісні".
А також працює в Крюкові на 60 ліжок лікарня і медична клініка. І ще до того, там оселилася німецька шляхобуді-вельна фірма "Емлер", що "з допомогою українців взялася відбудовувати старі шляхи та будувати нові. Вже підходить до кінця будівництво цілком нового шосейного шляху Крю-ків-Олександрія. Незабаром почнуться роботи по настеленню шляху Крюків-Дніпропетровськ. Мости і кладки відбудовано також"...
І ще зазначалося, що "українські діти підуть до шкіл", що "провадиться облік дітей і підбір учительського складу". Повідомлялося також, що "збільшується населення міста. Перепис населення, що був переведений за перших днів вступу німецьких військ, показував, що в місті залишилось тільки 12.000 мешканців з 22.000, що було до війни. Тепер населення з кожним днем збільшується. Насьогодні місто налічує 15.000 мешканців, з яких майже всі українці". Говорилося і про народження дітей. "Якщо раніше в рік народжувалось пересічно 400 дітей, то зараз тільки за останнє півріччя народилось 316 громадян звільненої України., Теж саме можна сказати сказати про одруження. Міський ЗАГС зареєстрував вже 81 шлюбів"...
Ось аж скільки було в тій газеті про тодішній Крюків. На жаль, ближче я не міг його бачити, я лиш тримався станції, при чому тут же надворі, під ранішнім сонцем, поголився біля помпи і не бачучи ніде ніякого буфету, також тут же біля помпи, по чумацьки, поснідав зі своїх власних харчових запасів. А опісля, біля восьмої години мені нарешті пощастило пов'язатися з Вайсом телефоном, який привітав мене бурхливо і тут же зараз полагодив усі мої перепусткові справи через Дніпро. А тому, що не було ніде ніяких інших транс-портових можливостей, крім моїх власних ніг, тому й не надумуючись, я їх негайно використав і почимчикував дорогою гень до Дніпра, показав там вартовому свою перепустку і пішов просто новеньким дерев'яним мостом назустріч лівого берега. То це ж вже он там Полтавщина. "Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву". Ні, покищо видно лишень Кременчук .— захований в зелень, над яким домінує баня собору... А ось, направо й наліво Дніпро-Славута з його широким плесом спокійної течії. Нарешті, нарешті... Переходжу його з почуттям вийняткового зворушення, як це завжди траплялося зі мною, коли переживалось щось надзвичайне. І я був вдячний долі, що я міг переходити перший раз Дніпро отакою спокійною, легкою ходою і мати час на розглядини та роздуми. Я пригадав тоді свій перший перехід Висли 1927 року. Це було в Кракові. Я марширував у шерегах польського військового відділу в напрямку заходу. І пригадував мої тодішні думки: чому я не марширую в рядах українського війська і чому не через Дніпро? І чи побачу я коли Дніпро взагалі? Це питання переслідувало мене цілі п'ятнадцять років. І ось я бачу Дніпро. Але перед тим я мусів бачити Вислу, Одру, Шпре, Ельбу, Рейн, Сену, Тирб, Волтаву, Дунай... І чи думав я коли бачити Дніпро у такому ось вигляді? Ось при вході і виході цього мосту стоять вартові у темно-сірих уніформах і сталевих шоломах такі недопасовані до цього широкого простору, біля мене раз ураз проїжджають темно-сірі машини із знаками ¥Н,або ¥Ь, а там далі працюють ось люди у пімятих уніформах совєтських вояків, які нас-телюють на мосту ще одну верству дощок і заливають шпарини асфальтом. Як це все дивно... І не реально. Якась примха історії. Вдивляюсь у химерну сплетінку риштовання, що підтримує цю довжелезну конструкцію над цією рікою і чомусь пригадується Юлій Цезар, що казав перекидати мости через Рейн. А разом пригадуються довгошиї веслярники, що прокладали "путь од варяг у греки", або то тяжкі дуби чубатих, довговусих запорожців. Гень аж до до тієї парадної ладьї, що нею пропливала вниз цими водами "Катерина вража мати", яка "степ широкий, край веселий та й занапастила" .