При цьому багато мови про ще одного завзятця цього діла, цікавого баварця Бернарда Пайєра, який під цей час перебував у Харкові і з яким я мав там зустрітися. Пись-менник-публіцист, автор кількох книг на тему соціологічних проблем народів Европи і в тому також Франції, індивідуальність великої культури, як мені рекомендував його Петров. Він може бути для нас вартісною помічною силою в на-в'язанню стосунків з авторами західнього чужомовного світу... Що виглядало цілком привабливо і поки що, цілком можливе. А щодо назви журналу, то ми пропонували дві: "Земля" і "Засів"... Чи щось подібне. Хоча в остаточному не було ще цього устійнено. Петров був проти назв символічних, що не подобалось мені також...
Закінчивши з журналом, я був ввесь зайнятий Кременчуком. Містом, Дніпром... І, розуміється, людьми.
Примістили мене на життя у родині керівника відділу народньої освіти Міської управи Кременчука, пана Шведя. Дуже гостинної, невеликої родини — батька й дочки, які займали мешкання з двох кімнат і кухоньки, у великому двоповерховому будинку, побудованому вже за совєтської влади для працівників міської управи, у якому не було каналізації, а його убиральні були побудовані у дворі, рядком здовж будови перед її вікнами. Шведі жили на другому поверсі і в дверях їх кватири не діяв замок, а тому примикалися вони на колодочку, яка також не діяла, бо не мала ключа і привішувалось її лишень для вигляду на скобу, яку втикалося до одвірка, коли "замикалося" і виймалося, коли "відмикалося" — "на чесне слово".
А я спав у кімнаті, якої вікно виходило на задній двір, заставлений парадою убиралень, на ліжку, яке ласкаво відступила мені добряча Галя Шведівна, яка була, до речі, студенткою Харківського Торговельного Інституту і з якою я міг говорити про Харків, інститут, її професорів і її колег. А вона знов розпитувала мене про Захід, про Европу, про Париж... Де вона хотіла б побувати і побачити "більше світа"...
І з цього генерального мого постою, я кожного дня робив інвазії на Кременчук, до революції повітове місто з причалом на Дніпрі і населенням 63.000, яке мало дві середні школи, 198 всіляких малих підприємств з 4190 робітниками... А по революції статистика його населення почала гайдатиси, так що 1930 року воно мало 90.842, а вже 1939 впало на 89.553, на що вплинули, мабуть, 1930-33 роки.
А взагалі, це старе козацьке оселення з XVII століття сотенного рангу, у якому між роками 1765 і 1775 мав осідок губернатор Новоросійської губерні, а опісля його деградова-но до ролі повіту Новоросійського намісництва, ще згодом Черніговської і нарешті Полтавської губерній. За совстів Полтавської области.
За мого там побуту, Кременчук виглядав, як гіркий, старий п'яниця, який тижнями не голився і валявся десь попід парканами. Особливо моторошно виглядав старий, з кольо-нами, без вікон і дверей, обідраний собор і до зворушення гротесково розчулювала над Дніпром променада з претенсія-ми на розкіш, що її презентувало кілька затоптаних клюмб, кілька лавок і пара вайлувато виконаних теракотових фігурок фіз-культурників. На тлі піврозваленого паркана, за яким стояли древньої дати забудівлі із задивленими в землю вікнами, а за ними, трохи далі, красувалася сіро-бура споруда якоїсь фабрички з задимленим димарем.
За те вельми приємно було оглянути музей міста, приміщений у будові колишньої синагоги із старанно зібраними колекціями експонатів з історії, географії, природознавства, культури... Як також бібліотеку з вражаючою кількістю книжкового багацтва, яку тепер очищено від комуністичного намулу, що було зовсім замулив і забив усе, що було там живого. При бібліотеці була також читальня і також тут працював Театр ім. Тобілевича.
Великою і пам'ятною для мене подією був мій літературний виступ в залі тієї самої читальні, на Головній вулиці, що його підготовив Відділ Освіти й Культури Міської управи в середу 12-го серпня з початком о Годині 6-ій вечора. Простора, висока з багатьма великими вікнами заля, стіни якої свіжо розмальовані полтавськими фресками і малюнками дівчат та хлопців, з розставленими по кутах вазонами пальм, фікусів, квітів і з підвищенням для кафедри. І багато публіки, переважно молоді. І гарний святочний настрій. їм було цікаво бачити і чути письменника із заходу, одного з тих, що їм був вступ сюди заборонений під страхом смерти, а мені знов було не менше цікаво зустрітися віч-навіч з тими, з якими нас ділили непроходимі кордони ворожих окупацій минулого. Лише мені все здавалося, що вони були мною розчаровані, бо я не був на висоті свого ораторського завдання. Просто тому, що я не був до цього належно приготований.
Одначе, кореспондент газети "Дніпрова хвиля", з великою дозою чемности, описав це підприємство такими словами: "Рівно о 6-ій, в призначену годину, заля наповнюється слухачами. Багато молоді, струнких юнаків, дівчат у білих сукнях, літніх чоловіків з відблисками сивини на скронях, вояків в уніформах. Літературний вечір відкрив коротким словом завідуючий Відділом Народньої Освіти міста Кременчука п. Шведь. Гучними оплесками вітають присутні письменника.
Улас Самчук — типовий волиняк. Кремезна, присадкувата, невисока постать селянського сина із славного Дерманя на Волині. Широке, опалене літнім сонцем обличчя. Голос то різкий, насичений дзвінкою звучністю металів, то знов глухий із згладженими інтонаціями...
Він перелічив свої твори. Він назвав тритомову "Волинь" — улюблений його твір, який він уважає найкращим з усього ним написаного... Повість "Кулак", збірку новель і повість "Марія". Берлін, Рим, Прага, Париж (він жив за кордоном), але думка його завжди і постійно була з Україною, Марією, Матір'ю. Він жив її життям, страждав її стражданнями. З усією вражливою натурою письменника він пережив, сповнений відчаю і горя, трагедію 1933 року, трагедію українського народу, засудженого московськими катами на загибель, які могли спокійно і байдуже спостерігати, як мільйонами гинув від голодної смерти народ во ім'я колективізації. Повість "Марія", уривки з якої письменник зачитав, порушує цю страшну тему і написана вона з великим піднесенням. Це грізний акт обвинувачення проти Сталіна, проти всього большевицького режиму, ліричний витвір, що тремтить болем, палає гнівом, кличе до помсти. Це — голос народу, вимога відплати, пригадка, що жоден злочин не лишається безкарним.