Є в Кирила город — картоплю садить та копає разом із жінкою, трохи цибулі має з грядок, соняшники родять, квасоля. Звісно, без буряків не обходиться (чи собі в борщ накришити, чи свині дати), без гарбузів, без капусти. Город городом, та якби в Кирила цвинтар забрали, то половина доходів йому урвалася б. Сторожує він біля цвинтаря. А доходи — і не питайте, бо коли з розумом уміти жити, то навіть з голого-голісінького можна щось ізняти й на себе одягнути.
Споконвіку рід Кирилів сидів біля цвинтаря. Коли щось там у хаті зогниє чи перехнябиться, то підправлять, підлагодять — от вона хоч і хилиться сюди чи туди, зате не падає. Хіба що потроху в землю вгрузає, наче баговиння її засмоктує. А сторожував раніше на цвинтарі дід Пуркун, невисокий, чорнющий, з малою головою, на якій лапаті вуха скидались на відстовбурчені лопухи. Поміж могилами він сіно косив, його вистачало не тільки для своєї корови, а й людям продавати. А що цвинтар од поля був обкопаний, то по ровах він гарбузи сіяв і тютюн. І виходило так, що він дбав не про спокій померлих, а про своє. Дітлахів же, які навідувались зривати вишні на цвинтарі, ганяв страшенно, і вони боялись його, як вогню. Навіть коли в селі здибали, то обходили боком. Люди з Пуркуна дивувались, та й сердились на нього, проте ніхто нічого йому не казав. Бо скажи, а він тоді за могилою твого дядька чи дядини зовсім не дивитиметься, а то вискубе траву не тільки поблизу могили, а й на ній.
Хоч як добре старому Пуркунові не велось, а й він нарешті упокоївся. Ховати його зібралось чи не всеньке село, грала духова музика з цукрового заводу, були промови, і старі баби голосили так, як не голосили б і за добру плату. Кирило теж був на похороні, потім на поминки ходив, а ввечері жінка сказала йому:
— Отак живе людина, живе й не знає...
— Вже ж,— погодився чоловік.
— Господи! — зітхнула жінка.
— Вже ж,— погодився Кирило.
А на ранок, навіть не поснідавши, подався до сільради. Головував у сільраді якийсь далекий Кирилів родич, а що був із молодих, з теперішніх, то Кирило не дуже з ним і знався. І не тому, що не хотів, а якось не виходило. Зустрілися з родичем у коридорі — саме стояв у кутку й пив воду з цинкового відра. Металева чашка була прикута до стільця ланцюжком, і на ньому тремтіло кілька краплин.
— О, здоровенькі, дядьку! — привітався молодий голова, поглядаючи на Кирила чи то приязно, чи то лукаво.
— Доброго дня,— відповів якось неохоче Кирило.
— Чого це ви раптом до сільради? То не ходили ніколи, не ходили, а це...
— Настанови мене сторожем на цвинтарі.
— То будьте, дядьку,— просто сказав голова, ніби в нього було це давно вирішено.
Кирило недовірливо подивився на нього — чи не жартує — й мовив:
— Пуркун же помер, то місце звільнилось.
— Будьте, будьте, дядьку,— всміхався голова.
— А ніхто не просився? — ніяк не міг повірити своїй удачі Кирило. Слід було б повернутись і піти, подякувавши, а він усе тупцяв у півтемному коридорі сільради, схожому на сіни.
— Ніхто. Добре, що ви самі. А то знаєте, який тепер народ.
Кирило поглядав з недовірою.
— Народ як народ,— пробурчав.
— А вам, дядьку, й справді зручно буде. Хата ваша поряд, ви завжди дома, роботящий, толковий.
Кирило розчулився. Узяв родичеву руку, стиснув її.
— Та я ж... Та мені... Ех, що там говорити. Одним словом, не підведу, будь певен. Чи я не знаю, що й до чого? Знаю! А тобі вже віддячу!
— Та що ви!.. Кажу ж вам, що ніхто б, либонь, сам не погодився, а тут ви...
Ішов Кирило додому й думав: "Хоч і з молодих, та свого не підведе, кров свою чує. Якби чужий, то й не підступився б до нього, бо для рідні беріг — би місце, а цей мені віддав. Ще й подякував, бач, що сам прийшов. Е-е, підхід знає, з хитрих, з отих, мабуть, що пальця в рот не клади".
Хоч біля цвинтаря жив і бував там часто, та з сільради пішов не додому, а на цвинтар-таки. Й чи не вперше (а мабуть, таки вперше) почувся тут господарем. Знав, що могили ці всі — його, що хрести й надгробки — теж, він за них відповідає. Помітив чиюсь корову, яка перелізла через рів і паслась на конюшині, і взявся шукати хворостину. Вигнав худобу, а застерігши в житі двох дітей-пастушків, що читали книжку, підійшов до них сердитий.
— То ви отак скот пасете? То ви скот по душах пускаєте топтатись? На перший раз прощаю, а вдруге займу — й тільки побачите! Чого мовчите? Указаній не знаєте?
Діти звелись і відійшли трохи вбік. З осторогою раз і вдруге оглянулись на Кирила. Він кинув їм похмуро в спини:
— По книжках жити вчитесь, а худобу пасти не навчились. Того в книжках не написано!
Ходив поміж могилами. Перед однією зупинився, навіть голову схилив шанобливо. "Корзун Денис Потапович" — написано було на блискучій металевій дощечці, прикріпленій до обеліска. Живий був — усі Денисом Потаповичем називали, й помер, то інакше назвати язик не повернеться. І не посідав чоловік високого місця, всього лише на питлі працював у районі. Ти йому привезеш мішечок пшениці, а він тобі поміняє її на питльоване борошно. Ото й усе, здається, а що таки вмів Денис Потапович міняти, то вмів. А тепер чи розучились, чи не хочуть, дрібні якісь пішли повсюди кадри. І хотів би когось поважати, хотів би на когось побожно глянути, а хіба поважатимеш, хіба дивитимешся, коли воно навіть украсти не вміє так, як слід, а коли вже одважиться вкрасти, то неодмінно попадеться, і диму тоді, звісно, більше, аніж вогню.
Ходив по цвинтарі й відпочивав душею. Бач, яке воно, життя. Сьогодні ти когось ухопиш за горло, кріпко тримаєш, не даєш дихнути, а завтра вже по тобі відспівали, а той, кого ти за горло тримав, живе й радується. Тьху, прости господи! Й навіщо така несправедливість? Хай би те, що вміє пристосуватись чи викрутитись, жило б собі вічно, а нездарам різним навіщо ж і мучитись?
Щасливу подію слід було відсвяткувати. Не був Кирило п'яницею ні замолоду, ні тепер, та іноді дозволяв собі випити. Й не тому, що хміль полюбляв, ні — горілка збуджувала його думки, вони приходили такі різні, що він і радувався їм, і дивувався з них.
— Ну, жінко,— говорив того вечора, сидячи на покуті й погладжуючи пальцями надпиту пляшку,— тепер не пропадемо. Ото скажи правду, який я в тебе чоловік? Чи бувало так, що я щось хотів, а не міг зробити? Бувало?